Розділ 9: Чутки в Telegram-каналі ліцею

      Понеділок у ліцеї «Оберіг» розпочався не просто з типової осінньої депресії під акомпанемент дрібного львівського дощу. Він вибухнув цифровим цунамі, яке змило залишки спокою з обличчя кожного одинадцятикласника. Хмари затягнули небо над Ратушею так щільно, наче сам Укргідрометцентр вирішив підіграти загальному драматичному вайбу цієї історії.

       Тео стояв біля вікна на другому поверсі, спершись лобом на прохолодне скло. Навушники грали трек «Прощавай» від SadSvit, але навіть цей меланхолійний ритм не міг заглушити божевільне калатання його серця. Його смартфон у кишені вібрував так люто й безперервно, що Тео серйозно почав боятися за цілісність літій-іонного акумулятора.

        Всього шість годин тому, у неділю о двадцять третій тридцять, анонімний Telegram-канал «Плітки Оберигу» випустив новий пост. Це був не просто черговий текстовий натяк про «таємну пару». Це була бомба з фотопідтвердженням.

      На екрані телефона висіло чітке, хоч і зняте здалеку (мабуть, з-за кущів біля головної ротонди в парку Франка) фото. Два високих силуети на тлі вечірніх ліхтарів. Капюшон сірої толстовки та широкі плечі куртки-бомбера. Вони стояли зовсім поруч, а їхні пальці були міцно, беззастережно переплетені. Облич майже не було видно через сутінки, але підпис під фото розставив усі крапки над «і»:

      «Хтось казав, що капітан нашої збірної Марк цікавиться виключно волейболом і формулами з фізики?. А як вам його недільні прогулянки за ручку з головним скейтером 11-Б Тео? Панама з жабкою таки спрацювала! Лайк о третій ночі переріс у реальний романс під львівським дощем. Коментарі відкриті, погнали! ».

      І коментарі погнали. За ніч там назбиралося понад три сотні повідомлень. Клас розколовся на кілька таборів: хтось кричав, що це «чистий фотошоп і пранк кавеенщиків», дівчата з паралельного плакали в стікерах через «втраченого краша ліцею», а деякі спортсмени писали ніякові коментарі на кшталт «та ну, Марк же кремінь, це якась помилка».

        Тео заплющив очі, втискаючись обличчям у рукав худі. Паніка накрила його з головою. Його міміка за останні кілька годин пройшла через режим «екзистенційний жах» і застигла на позначці «соціальне самогубство».

        «Все, мені хана, — гарячково міркував він. — Але ладно я, я звичний до крінжу, мої фотки й так у половині стікерпаків ліцею. Але Марк! Марк — капітан збірної! Він авторитет! На нього дивиться вся школа, тренер покладає на нього надії перед міськими змаганнями! Цей дурний Telegram-канал просто зруйнує його репутацію через один нещасний кадр у парку!».

       Тео різко витягнув телефон і відкрив особисті повідомлення з Марком. Пальці тремтіли так сильно, що він тричі переписував перше речення:

      Тео: «Марк, плз!!! Ти бачив пост у пабліку пліток?! Це повний треш! Я зараз піду до адміна (я здогадуюся, хто це з паралельного) і скажу, що це був розіграш! Скажу, що ми просто програли в "Правду або Дію" в укритті, і Рома змусив нас так пройтися для тіктоку! Треба все заперечувати, щоб захистити твою репутацію в команді! Не пиши нічого в чат, я все візьму на себе!»

     Відповідь прийшла миттєво, наче Марк тримав телефон у руці, чекаючи саме на його повідомлення. Вона була написана з його фірмовою, непохитною чіткістю:

      Марк: «Не треба нічого вигадувати, Тео. Правило третє — жодної брехні. Я не збираюся виправдовуватися перед анонімним каналом. Зустрінемося на першій перерві біля центрального входу».

       Тео мало не випустив телефон. «Він збожеволів! "Жодної брехні"? Але ж це ліцей! Тут підлітки з'їдять тебе заживо, якщо ти просто виділишся з натовпу, а тут капітан збірної визнає, що гуляє за руку з хлопцем!».

        Пролунав дзвоник з першого уроку. Коридори ліцею «Оберіг» миттєво наповнилися галасом, але цього разу цей галас мав специфічний, шиплячий відтінок. Щоразу, коли Тео проходив повз купки ліцеїстів, вони раптово замовкали, проводжаючи його довгими поглядами й гарячково тицяючи пальцями в екрани своїх смартфонів.

        Тео на автоматі доплентався до центральних сходів і почав спускатися на перший поверх, де біля великих скляних дверей фоє зазвичай збиралися всі старшокласники перед загальною лінійкою чи великою перервою. Шум у фоє стояв неймовірний. Тут зібралося чи не пів ліцею. Біля стіни стояли хлопці з волейбольної команди, які ніяково переступали з ноги на ногу, не знаючи, як реагувати на ситуацію.

        Тео зупинився на останній сходинці. Його рюкзак здавався важким, як скеля на Високому Замку. Він хотів розвернутися і втекти назад у кабінет географії, зачинитися в шафі чи сховатися за знайомою штучною пальмою.

          І в цей момент з боку вчительської з'явився Марк.

        Він ішов своєю звичною, широкою і неймовірно впевненою ходою. На ньому була ідеально біла сорочка, темно-синій шкільний піджак із ліцейним емблемою на грудях, а рюкзак вісів на одному плечі. Його обличчя було абсолютно спокійним і непорушним — жоден мускул не видавав хвилювання. Капітан пройшов крізь натовп одинадцятикласників, який миттєво розступився перед ним, створюючи живий коридор.

      Шепіт у фоє досяг свого піку: «Дивись, це він... Марк... Зараз щось буде... Невже вони посваряться? чи Марк реально...».

        Марк ігнорував цей гул так, наче навколо нього панувала абсолютна, стерильна тиша спортзалу перед вирішальною подачею. Він чітко попрямував прямо до сходів, де стояв заціпенілий Тео.