Розділ 8: Перше побачення у Львівських круасанах

      Субота у Львові мала колір міцного чорного чаю з лимоном і присмак легкого підліткового абсурду. Осіннє сонце ліниво пробивалося крізь напівпрозорі хмари, підсвічуючи шпилі костелів та розфарбовуючи бруківку вулиці Галицької в теплі золотисті відтінки. Вітер ганяв під ногами сухе листя каштанів, а з відчинених дверей численних кав'ярень долинав солодкий запах свіжої випічки, меленої арабіки та кориці.

     Для Тимофія (Тео) ця субота була не просто вихідним днем. Це був день Х. День, коли його внутрішній мемометр не просто зашкалював, а вибухнув, розлетівшись на сотні дрібних стікерпаків.

      Минуло всього два дні відтоді, як в облаштованому ліцейному укритті під звуки гітари й пісню «Старі фотографії» Марк міцно переплів свої пальці з його пальцями й тихо, але залізобетонно вимовив: «Ти мені подобаєшся, Тео». Тео тоді ледь не проковтнув власну жуйку, а його обличчя пройшло всі стадії цифрового шоку, зупинившись на виразі «я виграв головний приз у лотереї, але забув квиток у кишені штанів, які мама щойно кинула в пралку».

         Вони домовилися зустрітися сьогодні о другій. Офіційно. На перше побачення.

Проблема полягала в тому, що слово «побачення» в контексті Марка — двометрового капітана волейбольної збірної та головного натурала ліцею, який зазвичай вимірював життя кількістю вдалих подач та параграфами з фізики — звучало як сценарій до якогось артхаусного кіно. Ба більше, хлопці вирішили тримати свої нові, ще геть крихкі й незрозумілі стосунки в найсуворішій таємниці від однокласників. Одинадцятий-Б і так стояв на вухах після нічного лайка в Instagram, а якщо Рома дізнається, що вони реально кудись ідуть разом, ліцейний Telegram-канал доведеться видаляти через перевантаження серверів.

      Тео стояв біля пам'ятника Королю Данилу, нервово крутячи в руках свій скейтборд. На ньому було вільне чорне худі, улюблені широкі джинси, а в лівому вусі тихо напевав новий трек Latexfauna. Його міміка звично жила своїм бурхливим життям: він то кусав губи, то поправляв чубчик, то починав гарячково перевіряти телефон кожні тридцять секунд.

       — Привіт, Тео, — пролунав знайомий низький баритон прямо за спиною.

     Тео підстрибнув на місці, ледь не впустивши скейт прямо на ногу випадковому перехожому. Він різко розвернувся.

       Перед ним стояв Марк. Без своєї бездоганної шкільної форми він виглядав зовсім інакше, але не менш ефектно: темно-синя куртка-бомбер, проста сіра толстовка з капюшоном та чорні джинси. Його рюкзак, як завжди, був акуратно застебнутий на всі блискавки, а погляд залишався серйозним і прямим. Проте, помітивши паніку Тео, Марк знову ледь помітно посміхнувся кутиками губ.

     — О, Марк! Привіт! — заіржав Тео надто голосно, а потім швидко озирнувся навколо, наче перевіряв, чи не вискочить зараз із-за найближчого екскурсійного трамвайчика Рома з камерою. — Ти... ти вчасно. Як годинник. Чисто волейбольний таймінг.

       — Я не люблю запізнюватися, — спокійно відповів Марк, підходячи ближче. Його рука на мить сіпнулася вперед, наче він хотів за звичкою з укриття взяти Тео за руку, але Тео вчасно зробив вигадливий маневр скейтбордом, демонструючи повну конспірацію. — Отже... куди підемо? Я не дуже розбираюся в атмосферних місцях, зазвичай просто ходжу в спортзал або додому. Вибирай ти.

        Тео гарячково закрутив головою:

       — Дивись, нам потрібне місце, де: а) смачно, б) недорого, і в) найголовніше — НУЛЬ ліцеїстів «Оберегу». Якщо ми підемо на фудкорт у «Форум», нас спалять через три секунди. Якщо підемо на площу Ринок, там обов'язково тусуватимуться дівчата з паралельного, які купують каву в Світ кави. Пропоную перевірену класику. Тут неподалік, на проспекті Шевченка, є затишна кав'ярня Львівські круасани. Там зараз має бути спокійно, та й круасан із куркою та грибами — це чиста база для суботнього обіду.

        — Хороший план. Веди, — кивнув Марк, перекидаючи рюкзак на одне плече.

       Вони пішли вздовж вулиці, тримаючи між собою дистанцію рівно в пів метра — суворе Правило №1 їхнього оновленого пакту про нерозголошення стосунків. Тео без упину щось говорив, активно махаючи вільною рукою і розповідаючи про те, як його кішка зранку намагалася з'їсти кактус, а Марк ішов поруч, уважно слухав і з кожним кроком відчував, як його внутрішня напруга повністю зникає поруч із цим хаотичним хлопцем.

      Тим часом у самому ліцеї «Оберіг», незважаючи на суботу, теж вирувало життя. У спортзалі проходили додаткові збори волейболістів, а в кабінеті літератури одинадцятий-Б мав доздати матеріали для того самого проєкту про Розстріляне відродження.

     Рома сидів на підвіконні в ліцейній роздягальні для хлопців, бездумно клацаючи свій вейп і дивлячись на екран телефона. У загальному чаті класу було тихо, Тео не відповідав на його меми вже три години (що було абсолютною аномалією), а Марк взагалі зник з усіх цифрових радарів.

     — Та що з ними коїться? — бурчав Рома собі під ніс, затягуючись солодким паром із запахом лохини. — Один лайкає фотки трирічної давнини, інший падає на нього в спортзалі, а тепер обоє мовчать, як партизани під час Другої світової. Хіба так важко просто сказати найкращому другу: «Рома, ми мутимо»? Я ж їм навіть весільний плейлист готовий зібрати...

     Двері роздягальні з легким рипінням прочинилися. Рома очікував побачити когось із пацанів із команди, але на порозі з'явилася Аліна.