Розділ 6: Спільний проєкт і випадковий лайк

      Середа в ліцеї «Оберіг» розпочалася з події, яка за рівнем загрози для психіки Тео могла зрівнятися хіба що з раптовим візитом міністерської перевірки на уроці хімії. На першій же парі з української літератури Наталія Борисівна — жінка з вишуканою гулькою на потилиці та манерами класичної львівської пані — поправила свої окуляри в тонкій оправі, обвела клас суворим поглядом і оголосила:

        — Отже, одинадцятий-Б. До кінця місяця кожен із вас має підготувати великий мультимедійний проєкт на тему «Музи і трагедія Розстріляного відродження». Але оскільки випускні класи хронічно страждають на дефіцит тайм-менеджменту, роботу ви виконуватимете в парах. Списки я вже склала сама, щоб уникнути вашого улюбленого принципу «ми з кумом на останній парті».

     Тео, який у цей момент намагався непомітно дожувати залишки круасана з шоколадом під прикриттям великого підручника, заdмер. Його міміка миттєво перейшла у звичний режим «за секунду до катастрофи». Внутрішній голос гарячково шепотів: «Тільки не Рома, бо ми замість Хвильового змонтуємо збірку мемів. І тільки... о боже, тільки не Марк»

         .Наталія Борисівна почала зачитувати список:

         — Аліна та Роман — ви готуєте матеріал про театр «Березіль» та Леся Курбаса.

      — Є! — голосно вигукнув Рома на весь кабінет, переможно виставивши вгору два пальці, наче щойно виграв мільйон у лотерею. Аля поруч із ним спалахнула яскраво-рожевим кольором і негайно сховала обличчя в долонях, хоча крізь пальці було видно її щасливу посмішку.

        Вчителька суворо подивилася на Рому поверх окулярів, прочистила горло й продовжила:

    — Далі. Тимофій та Марк. Ваша тема — київська група «неокласиків» та поезія Максима Рильського. Очікую від вас не просто презентації з Вікіпедії, а якісного відеоролика з глибоким аналізом та хорошим аудіосупроводом. Марк, як староста, відповідаєш за технічну сторону.

       У Тео в роті пересохло так, наче він щойно з'їв пачку сухого крекеру без води. Він повільно, наче його шия була змащена іржавим залізом, повернув голову вперед. На другій парті сидів Марк. Почувши своє ім'я, капітан волейбольної команди навіть не ворухнувся. Він просто спокійно зробив помітку у своєму бездоганному щоденнику, але його широкі плечі ледь помітно напружилися.

        Після розмови в роздягальні, де Марк відверто зізнався, що «вчиться кохати» і що його погляди — це зовсім не помилка через географічний конспект, хлопці не спілкувалися два дні. Тео судорожно уникав будь-яких коридорних перетинів, а Марк, поважаючи його очевидну паніку, тримав дистанцію. Але у Наталії Борисівни явно були свої плани на цей сюжет, і тепер їм належало провести разом щонайменше кілька вечорів за монтажем відео.

     О п’ятій вечора Тео стояв біля під’їзду старої австрійської кам’яниці на одній із тихих вуличок неподалік від парку Погулянка. Дощ уже вщух, залишивши по собі дзеркальні калюжі, в яких красиво відбивалися вечірні вогні ліхтарів та силуети львівських дахів.

      Хлопець нервово переступав з ноги на ногу, тримаючи під пахвою свій ноутбук, обклеєний стікерами з скейт-брендами та цитатами з пісень. На екрані телефона висіло повідомлення від Марка з номером квартири та кодом від під'їзду.

      Тео глибоко вдихнув прохолодне повітря, набрав код і штовхнув важкі дерев'яні двері. Піднімаючись крученими старовинними сходами на третій поверх, він відчував себе першопрохідцем, який іде в лігво до дуже серйозного і непередбачуваного звіра.

         Двері квартири відчинилися ще до того, як він устиг повернути ручку дзвінка. На порозі стояв Марк. Замість суворої шкільної форми на ньому були прості сірі домашні штани та вільна чорна футболка, яка робила його вигляд менш офіційним, але чомусь ще більш бентежним для Тео.

        — Привіт. Проходь, — спокійно сказав Марк, відступаючи вбік і звільняючи простір у світлому передпокої. — Роззувайся, ось капці. Чай чи каву?

        — Привіт, — Тео швидко скинув свої кросівки, намагаючись не дивитися Марку прямо в очі, бо його міміка вже готова була видати якусь нову дурну гримасу. — Можна просто воду. У мене від цієї літератури досі мозок закипає. Рильський, неокласики... Я взагалі не уявляю, як ми маємо вставити сюди відеоряд.

         — Розберемося, — Марк кивнув і повів його до своєї кімнати.

      Кімната Марка була точним відображенням його характеру: ідеальний порядок, велике ліжко, застелене темним пледом, письмовий стіл із потужним комп'ютером, на стіні — кілька спортивних медалей та грамот за волейбольні турніри, а на полиці — акуратні ряди підручників для підготовки до НМТ. Жодного зайвого папірця. Жодного крінжового постеру.

         Тео обережно сів на край великого дивана, що стояв під стіною, і дістав свій ноутбук:

         — Отже, я накидав приблизний сценарій у Google Docs. Дивись, ми можемо взяти за основу його вірш «Запахне осінь в'ялим листом...» — це супер підходить під нинішній львівський вайб. Зробимо естетичні кадри з парку, накладемо якусь мінімалістичну музику, а потім пустимо блок про арешти 1931 року. Що скажеш?

      Марк сів поруч на стілець, підсунувши його ближче до дивана, і заглянув в екран Тео. Вони опинилися зовсім поруч — Тео знову відчув цей тонкий, затишний аромат хвойних парфумів Марка, від якого в грудях починало приємно лоскотати.