Розділ 5: Ліцейний квест та ревнощі в Instagram

     Вівторок у ліцеї «Оберіг» розпочався з хаосу, масштаби якого могли конкурувати хіба що з відкриттям нового мегамаркету. Навіть традиційна осіння мжичка, що ліниво затягнула львівські дахи, не змогла збити патріотично-кулінарного пафосу: сьогодні ліцей проводив великий Благодійний осінній ярмарок для збору коштів на підтримку ЗСУ.

       Актовий зал та всі центральні коридори перетворилися на суцільний ярмарковий майданчик. Скрізь пахло свіжою випічкою, корицею, яблучними пирогами та міцною кавою. Старости класів гарячково кричали, розподіляючи обов'язки, хтось намагався вирівняти гірлянду з паперових прапорців, а Рома, натягнувши поверх своєї шкільної сорочки кумедний фартух із принтом гусака в касці, уже стояв за великим кутовим столом одинадцятого-Б.

       — Купуємо капкейки! Найсвіжіші домашні кекси, спечені руками найкращих кондитерів нашого класу! Усі гроші на благодійність, а кожен третій кекс дає плюс п'ять балів до карми на НМТ! — волав Рома на весь коридор, розмахуючи пластиковою лопаткою для тортів.

      Поруч із ним за столом стояла Аліна. Вона виглядала неймовірно чарівно в ніжно-кремовому оверсайз-худі, а волосся заколола новими шпильками у вигляді крихітних круасанів. Перед дівчиною стояли три великі коробки з капкейками, прикрашеними яскраво-рожевим і блакитним кремом. Вона дуже старалася зосередитися на процесі продажу, але щоразу, коли Рома випадково зачіпав її плечем або голосно сміявся, її щоки ставали під колір рожевої глазурі.

       — Рома, ти кричиш так, що нас чути навіть на площі Ринок, — тихо промовила Аля, акуратно викладаючи чергову партію кексів на паперову тарілку. — Насправді... я хотіла запитати. Ти не хотів би після ярмарку... ну, коли все закінчиться... пройтися разом до парку імені Івана Франка? Там зараз так красиво, листя жовте... І можна було б обговорити... одну річ.

       Рома навіть не повернув голови. Його очі гарячково сканували натовп одинадцятикласників, який сунув повз їхній стіл.

        — Парк? Та почекай ти з парком, Алю! Тут розгортається операція століття, а ти про листя, — Рома раптом схопив її за лікоть і притягнув ближче до себе, переходячи на змовницький шепіт. — Заціни ситуацію. Бачиш отам, біля стенду з малюнками, стоїть Тео? Він уже десять хвилин просто розмазує один кекс по тарілці з таким виглядом, ніби читає некролог своїм нервовим клітинам. А з іншого боку, біля дверей спортзалу, стоїть Марк. І Марк... чуєш, Алю? Марк раз у тридцять секунд дивиться прямо на Тео! Але як тільки Тео піднімає голову, Марк одразу починає вивчати плакат з правилами пожежної безпеки, ніби це найцікавіший бестселер року!

          Аля тужливо зітхнула і ледь помітно опустила плечі:

       — Рома... Ну яке тобі діло до них? Вони ж сказали, що просто... ну, непорозуміння вирішилося. Вони просто однокласники.

       — Непорозуміння? Та ти що! — Рома емоційно змахнув лопаткою, ледь не зачепивши цінник на капкейках. — Я ж найкращий друг Тео. Я бачу його наскрізь. Чувак у глибокому емоційному ауті після того волейбольного матчу. Вони точно посварилися через якусь дурницю. Марк занадто гордий, а Тео занадто заплутався в собі. Мій святий обов'язок як головного шиппера і друга — звести їх назад! Дивись, зараз Марк піде купувати каву, я підійду до нього і скажу, що Тео обожнює кекси з чорницею...

      Аля знову зітхнула, зрозумівши, що всі її тонкі натяки та пропозиції погуляти розбиваються об товстий шар Роминого ентузіазму щодо чужого особистого життя. Рома (він же Мирослав) був абсолютно сліпим до того, що дівчина-фея, про яку мріяв весь ліцей, пекла ці кекси цілу ніч, думаючи виключно про нього.

       Тим часом Тео справді почувався жахливо. Правда, яку він розповів Марку біля кабінету фізики, принесла не свободу, а гігантську, липку провину.

       Він стояв біля благодійного стенду, бездумно гортаючи стрічку в Instagram. Кілька хвилин тому хлопець з паралельного класу, Влад — веселий кавеенщик і гітарист, з яким вони влітку іноді каталися на скейтах на порожніх доріжках біля стадіону «Арена Львів» — підійшов, пригостив його домашнім лимонадом і розповів кумедний анекдот про завучку. Тео щиро і голосно розсміявся, на мить забувши про свій стрес. Влад зробив швидке селфі з Тео, де вони обоє кумедно кривлялися на камеру, і одразу виклав його в Instagram-сторіз із відміткою та підписом: «Рятуємо Благодійний ярмарок від нудьги з найкращим скейтером Оберигу».

      Тео залишив під постом кумедний коментар із трьома смайликами-черепами та базовим сленговим «Чувак, це чиста база, але моє обличчя тут — крінж вищої категорії».

       Він сховав телефон у кишеню і випадково підняв погляд.

    Прямо навпроти, біля колони актового залу, стоїть Марк. Капітан тримав у руках паперовий стаканчик із незмінною чорною кавою. Його телефон теж був у руці — екран світився знайомим інтерфейсом Instagram. Марк дивився прямо на Тео. Але це не був його звичайний спокійний чи байдужий погляд.

    В очах Марка спалахнуло щось зовсім нове — гостре, темне й колюче. Його широкі плечі напружилися, а пальці так сильно стиснули паперовий стаканчик, що той злегка зім'явся, і пара крапель гарячої кави виплеснулася на підлогу. Щойно Тео зловив цей погляд, Марк різко розвернувся і швидким, майже розгніваним кроком пішов у напрямку виходу на внутрішній двір ліцею.

       Тео застиг на місці. Його внутрішній мемометр миттєво видав помилку: «Що це зараз було? Марк... він що, ревнує? Ні, маячня. Він же знає, що записка не моя. Він знає, що я натурал. Чому він так подивився на мене і на Влада?».