Розділ 4: Таємниця розкрита, але запізно

     Понеділок почався з дрібного львівського дощу, який більше нагадував розпилений у повітрі освіжувач із запахом «сирої осені». Листя на кущах біля ліцею «Оберіг» остаточно перетворилося на жовту кашу, а на центральному подвір’ї утворилася калюжа такої глибини, що Рома серйозно пропонував запустити туди паперові кораблики й збирати з першокурсників по п’ять гривень за ставки на переможця.

      Тимофій (Тео) сидів на першому поверсі біля гардероба, затиснувши між колінами свій старий скейтборд. Навушники-вкладиші грали трек Schmalgauzen — «Тетяна», але навіть театрально-іронічний голос вокаліста не міг вивести Тео зі стану глибокого ментального заціпенння.

      Пройшов рівно тиждень відтоді, як його життя перетворилося на низькобюджетну дораму з елементами спортивної драми. Кожні п’ять хвилин його мозок прокручував сцену з волейбольного матчу: паркет, забій куприка, важке дихання Марка за п’ять сантиметрів від його носа і парфуми з нотками хвої. Тео вже тричі перечитав статтю у Вікіпедії про «синдром Стендаля» та «емоційне вигорання від стресу», намагаючись переконати себе, що його прискорене серцебиття — це просто медична аномалія.

        — Хлопче, ти тут зараз пустиш коріння, — почувся тихий голос зверху.

       Тео підняв голову. Перед ним стояла Аліна. Цього разу на ній був великий темно-зелений в'язаний светр, який робив її схожою на затишну лісову мавку, і чорні джинси. У руках вона тримала свій незмінний рожевий шопер, який сьогодні виглядав якось підозріло надутим.

        — Привіт, Алю, — Тео поспішно витягнув один навушник, ледь не впустивши його на підлогу. — Я просто... е-е-е, налаштовувався на перший урок. У нас же історія, Михайло Петрович знову буде питати про козацькі клейноди, а в мене в голові з клейнодів тільки значок ТікТоку залишився.

        Аля не посміхнулася у відповідь, як робила зазвичай. Вона озирнулася по боках, перевіряючи, чи немає поруч чергових ліцеїстів, і сіла на лавку поруч із Тео. Її обличчя було блідим, а пальці нервово перебирали ремінець шопера.

         — Тео... Мені треба з тобою поговорити. Терміново. Без Роми.

    У Тео всередині щось неприємно йомукнуло. Коли дівчина, в яку ти закоханий, каже «треба поговорити терміново і без друзів», це зазвичай означає або те, що вона дізналася, як ти таємно скринив її фотки з архіву інсти, або... щось набагато гірше.

        — Так, звісно. Що сталося? Хтось образив? Якщо це той баскетболіст з одинадцятого-А, то я... ну, я можу попросити Марка, щоб він йому м'ячем у голову вліпив на наступній грі.

        — Ні, ніхто мене не образив, — Аля опустила голову, і її чубчик повністю закрив очі. Голос дівчини раптом затремтів. — Тео... Ти пам'ятаєш ту записку? Ну, той рожевий стікер, про який я питала в четвер після географії?

        Тео завмер. Його міміка миттєво заблокувалася в положенні «екзистенційний жах».

        — Записку? Ну... ну так, щось таке згадую. Ти казала, що загубила якийсь кольоровий папірець.

      — Я збрехала тобі, що загубила його, — Аля раптом схлипнула, і Тео в паніці почав шукати по кишенях сухі серветки. — Тобто, я його справді загубила, але я знала, що він був між тими аркушами, які я дала тобі! Я просто дуже побоялася зізнатися. А сьогодні... сьогодні зранку мені дівчата з паралельного скинули нове повідомлення з того дурного Telegram-каналу «Плітки Оберигу». Там написали, що капітан волейбольної команди Марк носить у кишені рожеву записку з зізнанням у коханні, яку йому передали на уроці географії!

       Тео відчув, як уся кава, яку він випив за останні три дні, вирішила одночасно піднятися до його горла.

         — Що... що вони написали?

       — Вони написали, що Марк підтвердив це своїм друзям! — Аля закрила обличчя долонями, її плечі здригалися. — Тео, це катастрофа! Вся школа думає, що я... що я написала Марку! Дівчата з десятого класу вже дивляться на мене так, наче збираються підстерегти за кутком ліцею і побити моїм же рожевим шопером!

       Тео сидів, наче прибитий до лавки грозовим розрядом. «Ось воно. Все вилізло боком. Марк носить її в кишені... Чекай, але ж Марк думає, що це МОЯ записка! Він нікому не казав, що вона від дівчини. Це ліцейні пліткарі самі додумали, бо Марк — хлопець, а записка рожева із сердечками!».

       — Алю, сонечко, заспокойся, — Тео обережно поклав руку їй на плече, намагаючись підібрати слова, щоб не зруйнувати її психіку остаточно. — Все не так страшно. Ну... подумаєш, Марк. Він же нормальний чувак. Ну, дізнався він, що ти... що він тобі подобається. Він не буде сміятися, він не такий. Він занадто правильний для цього.

     Аля раптом різко підняла голову. Її очі були червоними, але в них замість сорому раптом спалахнуло чисте, стовідсоткове здивування.

        — Що? До чого тут Марк? — перепитала вона, витираючи сльозу кінчиком рукава светра.

      Тео кліпнув раз, потім другий. Його мозок, який уже вибудував логічний ланцюжок порятунку, раптом спіткнувся об нову невідому зміну.

      — Як до чого? Ну... на записці ж було написано: «Ти мені подобаєшся. М.». Літера «М». Марк. Капітан команди. Двометровий робот-волейболіст. Хіба ні?

      Аля дивилася на нього так, наче Тео щойно заговорив з нею на суахілі або запропонував здати НМТ з фізики без підготовки.