Розділ 3: Волейбольний фейл та український інді-рок

      П’ятниця в ліцеї «Оберіг» завжди мала особливий вайб. Це був день, коли навіть найсуворіші вчителі дивилися на годинник з німим благанням, а старшокласники примудрялися пакувати рюкзаки ще за десять хвилин до фінального дзвоника, видаючи характерний шурхіт змійок, який Світлана Петрівна називала «симфонією ліні».

       Проте для Тео цей день обіцяв стати чим завгодно, тільки не спокійним закінченням тижня. По-перше, третьою парою стояла фізкультура, яку об’єднали з паралельним одинадцятим-А. По-друге, сьогодні мав відбутися товариський відбірковий матч ліцейної збірної з волейболу перед міськими змаганнями. А капітаном цієї збірної, як на гріх, був Марк.

       Тео сидів на підвіконні в коридорі другого поверху, бездумно гортаючи стрічку новин у TikTok. Поруч Рома намагався закинути порожній стаканчик з-під кави в смітник на відстані п’яти метрів, щоразу супроводжуючи свої спроби коментарями в стилі спортивного аналітика.

       — І ось Роман виходить на фінальну позицію! — пафосно шепотів Рома, примруживши одне око. — Напруга в залі зростає. Фанати затамували подих. Подача...

      Стаканчик влучив у край пластикового відра, зрикошетив і приземлився прямо на туфлю вчителя історії, який саме виходив з учительської.

      — Роман, — сухо промовив Михайло Петрович, поправляючи окуляри. — Твоя траєкторія польоту сміття така ж незадовільна, як і твої знання про Люблінську унію. Підніми.

    — Винен, виправимося, історична справедливість буде відновлена! — Рома швидко підхопив стаканчик, закинув його куди треба і знову повернувся до Тео. — Чувак, ти бачив, що коїться в ТГ-каналі ліцею? Там реальний треш. Авторка пабліку «Плітки Оберигу» виставила новий пост. Написала, що таємничий романтичний стікер, про який гудів увесь ліцей, належить комусь із волейбольної команди. Коменти просто вибухають. Всі шипперять Марка з Лізою з десятого класу, бо вона вчора принесла йому пляшку води на тренування.

    Тео ледь не випустив телефон з рук. Усередині все похололо. Спогади про «пакт про нерозголошення», який вони з Марком уклали за тарілкою картоплі фрі, випалили в його мозку нову тривожну кнопку.

       — Та ну, дурня це все, — Тео постарався, щоб його голос звучав максимально нудно. — Навіщо взагалі звертати увагу на цей паблік? Там адмін явно має забагато вільного часу і замало особистого життя.

        — Ой, хто б казав про особисте життя, — Рома штовхнув його ліктем. — Дивись, твоя муза йде.

      По коридору справді йшла Аліна. Вона була в білій спортивній майці та вільних сірих шортах, тримаючи в руках телефон із яскраво-рожевим чохлом. Побачивши хлопців, вона прискорила крок і підсіла до Тео на підвіконня.

       — Привіт! Ну що, готові до фізри? — Аля закинула пасмо волосся за вухо. — Сьогодні хлопці гратимуть матч, а нам, дівчатам, дозволили просто сидіти на трибунах і вболівати. Я вже взяла собі великий пакет попкорну в автоматі на першому поверсі.

        — Привіт, Алю, — Тео відчув, як його щоки починають звично рожевіти. — Ну, грати — це голосно сказано. Я, скоріш за все, буду просто полірувати лаву запасних або виконувати роль живого манекена, в якого випадково прилітають м'ячі. Ти ж знаєш мої стосунки зі спортом. Вони суто аб'юзивні.

      — Не кажи так, — Аля мило посміхнулася, і в Тео всередині знову вибухнула маленька фабрика ендорфінів. — Ти влітку дуже круто катався на скейті, я бачила твої сторіз! Волейбол — це майже те саме, тільки без коліс і з сіткою.

       — Ага, і м'яч летить тобі в обличчя зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину, — докинув Рома, сміючись. — Слухайте, а де Марк? Матч за двадцять хвилин, а капітана досі немає.

      — Він у спортзалі, — відповіла Аля, і на її обличчі на мить з'явився той самий дивний, трохи збентежений вираз, який Тео навчився помічати. — Я проходила повз, він там налаштовує колонку. Хотів увімкнути якусь музику для розминки. До речі, Тео, він сказав, що твій плейлист — це просто знахідка.

      Тео миттєво відчув, як Ромин підозрілий погляд буквально пропалює в його лівому боці дірку розміром з волейбольний м'яч.

      — Твій плейлист? — повільно перепитав Рома, звужуючи очі. — Тео, ти що, реально став особистим ді-джеєм нашого капітана? Ти мені трек SadSvit тиждень не міг скинути, казав, що в тебе «інтернет лагає», а Марку ти цілі плейлисти підганяєш?

      — Рома, завали, будь ласка! — Тео схопився з підвіконня, відчуваючи, що його міміка знову переходить у режим «панічний експресіонізм». — Я просто скинув йому посилання на збірку українського інді, яку знайшов у Spotify. Все! Досить робити з цього розслідування в стилі програми "Слідство ведуть екстрасенси". Ходімо перевдягатися, бо запізнимося.

      Роздягальня для хлопців зустріла їх стійким запахом дезодоранту Axe, гучним сміхом та гулом голосів. Хлопець з одинадцятого-А якраз показував комусь нові кросівки, а кілька волейболістів обговорювали стратегію на сьогоднішню гру.

       Тео швидко підійшов до своєї шафки в кутку, намагаючись бути максимально непомітним. Він скинув шкільну сорочку й натягнув улюблену чорну футболку з логотипом якогось старого скейт-бренду.

         — Чуваки, тихо! — раптом крикнув хтось біля дверей.

     У роздягальню зайшов Марк. На ньому була офіційна синьо-жовта форма ліцейної збірної з номером «1» на грудях. Високий, плечистий, із серйозним виразом обличчя, він миттєво змусив усіх навколо замовкнути. У спорті Марк був абсолютним авторитетом.