Розділ 16

Гільда? Ярес стрепенувся, зарухався і солома навколо нього зашурхотіла. І хоч незнайомець стояв достатньо далеко, він чи то вловив рух між тюками в копиці, чи то справді почув звук (хоча почути було важко, робота міні-роботів на полі не зупинялася ні на мить, а вони видавали достатньо шуму, щоб заглушити всі інші, сторонні звуки), але повернувся в бік хлопця і промовив: 

- Яресе, ми просто поговоримо. Я дам тобі вибір. І ти зможеш вирішити самостійно, чи підходить тобі те, що я запропоную. Виходь. 

Хлопець задумався. Він все одно в пастці, як не крути. Умовній пастці. Якщо навіть йому вдасться зараз втекти від цього незнайомого чоловіка, то ховатися в «термітнику», знаючи, що Гільді загрожує небезпека, він не зможе. Та й ховатися вічно в «мурашниках» - це не діло. Коли-небудь все одно треба буде вийти звідси. 

І, звичайно, слід було розібратися з цим чоловіком, котрий переслідував його у вірті, а зараз несподівано з’явився в реальному житті. Саме він знав відповіді на всі питання, які цікавили Яреса вже давно. І, швидше всього, це він підставив його, убивши Мемфіса. Убивця не зупиниться і перед убивством Гільди, а це вже було серйозно. Коли про Мемфіса Ярес ні сном ні духом не відав, то зупинити убивцю, не дати нашкодити Гільді він міг. 

Вагання хлопця тривало недовго. Ярес запхав планшет у наплічник, піднявся і закинув його на плече. Проте землю так і залишив затиснутою в руці. Вона давала якусь упевненість, якої Ярес зовсім не відчував. 

Він ступив кілька кроків уперед, оминаючи два валки із соломою, і попрямував до незнайомця. Спитав, приглядаючись до темної фігури: 

- Хто ти? Чому переслідуєш мене? Це ти вбив Мемфіса? 

- Так, він мені вже не потрібен, - кивнув головою незнайомець. 

У пітьмі ночі, коли тільки зорі осявали поле, навколо все було сірим і безликим, але очі хлопця вже трохи призвичаїлися, і він міг краще розгледіти того, хто йому погрожував. Ярес підійшов до незнайомця ближче і, подумавши, ризикнув увімкнути смарт. Різко стиснув ту руку, на якій знаходився смарт, в кулак, і він активувався, засяяв зеленуватим світлом. Незнайомець зауважив це і зрозумів по-своєму. В принципі, й правильно зрозумів: Яресові вже нічого було втрачати, адже перед ним стояв справжній злочинець, котрого він збирався сам знайти, щоб відвести від себе підозри у вбивстві Мемфіса. А отже, слід було все зробити для того, щоб якось його зловити, знешкодити, відвести в поліцію або викликати поліцію сюди... У смарті було увімкнено все, що тільки можна: і геолокацію, і відеозапис, і сканування навколишнього середовища...  

Хлопець гірко посміхнувся в душі: поки що він у заручниках у цього типа.  

Незнайомець відреагував на світло від смарта миттєво: скинув руку і Ярес побачив у його долоні пістолет, дуло якого було направлене на нього. 

- Жодних дурниць! Повільно зніми з плеча наплічник і відкинь в сторону! І смарт теж скинь і кинь до мене! Думаєш, хитріший від усіх? У цій зоні, де я знаходжуся, все заблоковано! Жодні програми геолокації не працюють! Так що не сподівайся, що твоє місцезнаходження через смарт хто-небудь запеленгує. Швидко роби те, що я сказав! 

Чоловік хитнув пістолетом, виказуючи своє нетерпіння. 

Ярес зняв наплічник, відкинув убік. Розстібнув смарт на зап’ястку, натиснувши кнопку на ремінці. Швиргонув його під ноги незнайомцю. А в душі посміхнувся. Адже він мав смарт нестандартний, вдосконалений. Колись додав у нього свою розробку, мікроскопічного робота, який знаходився під шкірою, теж у районі зап’ястка. Раніше він часто забував, губив чи вдаряв об що-небудь цей засіб зв'язку й віртконекту. Тому підстрахувався міні-роботом. Та й цікаво було працювати над ним, адже ця робота безпосередньо була пов'язана з його спеціальністю. Цей пристрій виконував такі ж функції, що й основний наручний смарт. Зараз його теж було активовано. Хлопець, приховуючи хвилювання, спитав: 

- Може, вже скажеш, хто ти? Розмовляти з привидом із віртуальної реальності якось некомфортно. 

- Ти впізнав мене? – чоловік засміявся неприємним сміхом. – Як же? Мабуть, голос. Я не змінив його, не було потреби. Хоча можу й так. 

Остання фраза прозвучала знайомим Яресові голосом. Голосом Ірвіна. Нового студента, якого він бачив всього нічого, вони лише познайомилися і хлопець допоміг йому віднести речі до кімнати. 

- Ірвіне? Це ти? – здивовано спитав Ярес.  

- Які ж ви, люди, довірливі! – похитав головою незнайомець. - Вас обманути – дуже легко. Як ви там кажете? Раз плюнути! Чому така ідіома? Може, тому, що при обмані плюєш в обличчя брехливими словами? Не розумію. Я можу й так!

І Ярес почув голос Рейджа. 

- Ти повністю зараз залежиш від мене, Яресе. Логічно? Логічно. Як тобі? Схожий голос? Можу й жіночими! 

Чоловік підступив ближче й скинув з голови капелюха. Це був... андроїд, котрий займався внутрішніми роботами на «мурашиних» фермах. АСГ-404. Ярес знав такий тип. Вони контролювали алгоритми дій робота-«матки», перевіряли системи програмного забезпечення усіх спеціалізованих напрямів у закритому комплексі, створювали звіти та рекомендації безпосередньо людям-керівникам, які вже приймали рішення з тих чи інших питань вдосконалення чи покращення. Андроїд такого типу теж мав самонавчальний і досить розвинений штучний інтелект. Але, звичайно, не такий, щоб він був максимально схожим на людський, який прослідковувався у цьому андроїді зараз. Ярес зрозумів, що андроїда кимось змінено на програмному рівні. Крім того, людський одяг: широкі джинси, кросівки, чорна куртка з капюшоном, який перед цим був натягнутий на голову андроїда, робили його постать максимально схожою на людську.