Розділ 15

Ярес прокинувся від лоскоту. Хтось вперто лоскотав його щоку й ніс, і хлопець завзято чхнув, аж виляски пішли. Розплющив очі й побачив біля себе малесенького аграрного робота. З тих, які літають і запилюють квіти. Він мав довгі волохаті щітки-вусики, схожий на бджолу, трохи меншу долоні. Робот, напевно, вивчав новий об’єкт, котрий з’явився на плантації. 

Ярес знав, що такі міні-роботи здатні знаходити посіви (за допомогою камер і датчиків) і самостійно здійснювати запилення культур, збираючи та переносячи пилок з однієї рослини на іншу. Такі маленькі пристрої вже не можна було назвати дронами, якими вони були раніше, ще на початку їхнього створення та розробки, це були повністю біонічні роботизовані псевдоробобджоли*, які мали спеціальні програми, що вчили їх бути комахами. Адже сучасні нанотехнології передбачали можливість сканування мозку бджіл і створення на основі цього програмно-інформаційної бази для автономних літаючих роботів зі спеціальними властивостями. Вклавши у програми бджіл-роботів спеціальні алгоритми дій, яким володіють справжні бджоли, їх використовували аналогічно живим запилюючим і медоносним комахам. 

Тут, на полі, їх були тисячі. Та й саме поле було неоднорідним і поділеним на різні зони залежно від того, яку стадію росту рослин мали вивчати роботи. Хлопець знав, що на частині величезного поля роботи, які спеціалізувалися на посівах, висівають кукурузні зерна, поливають, удоборюють... Інша частина поля - це вже рослини, що мають розвинені стебла та викидають пагони, а ось ця, де він зараз знаходився, - остання стадія росту кукурудзи. Саме тут роботи збирають врожай, скошують сухі стебла, в пізніше готуватимуть ґрунт для нових посівів. Повністю автоматизоване, автономне, незалежне "мурашине" поле, наповнене мініроботам, які його обслуговували. Таких навчальних полів із різними типами сільськогосподарських культур на великій території було чимало. Всі роботи на них самовнавчалися за допомогою свого спеціалізованого штучного інтелекту, вкладеного роботом-маткою в початковому цеху.

Ярес побачив, що вже вечоріло, а отже, минуло кілька годин від його втечі з гуртожитку Редфілда. Він на мить увімкнув смарт, кинув Гільді свою геолокацію і не втримався, все-таки зазирнув у новини. 

На всіх платформах трубили про вбивство Мемфіса. Висувалися різні припущення щодо причини цієї жахливої події. Але про вбивцю, якого шукала вся поліція Платформ, так нічого й не було ні написано, ні сказано. Годину тому начальник поліції Другої Платформи, пан Демид Локус виступив перед журналістами. Він наголосив, що поліція кинула всі сили на пошуки убивці відомого всім дизайнера та громадського діяча, пана Майндса Гонти, відомого всім, як Мемфіс. Вже є певні напрацювання, тому убивцю, швидше всього, впіймають протягом кількох днів.

Він так упевнено про це розповідав, що Яреса почала легкою хвилею охоплювати паніка. Він швидко вимкнув смарт. Роззирнувся навколо. Пройшов трохи далі і вийшов із зарослей кукурудзи. 

Це була частина поля, де кукурудзу вже було зібрано, земля сіріла скошеними стеблами, а спеціальний робот згрібав цурпалля і солому в спеціальний валкоутворювач. Перевозив потім ці валки соломи і складав у величезну копицю, яка висилася віддалік висотою в кілька Яресових зростів. Хлопець вирішив почекати Гільду там. Адже коли стемніє, вона обіцяла навідатися. Він сподівався, що вона зможе непомітно проникнути на «мурашині» ферми. 

Він розсунув валки з соломою і зробив собі нішу, схожу на печеру, з якої гарно було видно вхід до цієї локації. Сів там, випив води і поїв те, що знайшов у наплічнику: якісь вже присохлі бутерброди і печиво. Влаштувався зручніше, дістав згорнутий вчетверо планшет, у якому геолокацію він вимкнув ще в гуртожитку, тому не боявся, що його вирахують за цим ґаджетом, і, щоб відволіктися, почав читати книгу зі своєї електронної бібліотеки. Треба було згаяти час. Чекати Гільду, напевно, доведеться довго... 

Вже стемніло. На планшеті м’яко засяяв екран, адаптуючись до навколишнього освітлення. Ярес якраз читав про пригоди якогось пірата, котрий потрапив на безлюдний острів, аж раптом почув, крім звичного шуму робобджіл, якийсь незвичний звук. 

Хлопець швидко вимкнув планшет і опинився в повній темноті. Очі призвичаїлися до навколишньої обстановки, і він побачив, що по полю йде людина. Цупкі стебла кукурудзи хрустіли під її ногами. Ярес зрадів, подумав, що це Гільда, і хотів вийти зі свого укриття. Та щось його насторожило. Він придивився і побачив, що фігура незнайомця масивніша і вища, це явно був чоловік. І він цілеспрямовано йшов до Яресового сховку. Хто ж це?  

Оскільки захищатися не було чим, а хто це такий, було невідомо – у півтьмі можна було побачити лише темні обриси чоловіка, то хлопець затиснув у руці жменю землі, перемішаної з піском та добривами, які лишалися на полі. Хоч сипоне в очі, якщо той незнайомець має ворожі наміри. Те, що це не був поліцейський, Ярес второпав. Поліція не йде безшумно, тихо, скрадаючись, як робив це той чоловік. 

- Яресе, я знаю, що ти тут! – раптом голосно закричав незнайомець і зупинився. – Ти мені потрібен! Прийшов час нам поговорити! Вийди і я тобі все поясню! Ми тепер повинні співпрацювати! Якщо не вийдеш, я змушений буду застосувати силу. А цього сьогодні мені не хочеться. Я зрозумів, що коли працюєш із кимось на добровільних засадах, тоді толку більше! Результат кращий. Виходь! Я чекаю!  

Ярес сидів мовчки, тихо, як щур, загнаний у підпілля. Він відчув, що його пробив холодний піт і на шкірі виступили сироти. Від жаху. Хлопець впізнав голос Чорного з віртуальної реальності. Цього голосу не повинно було тут бути! Але хлопець чув його чітко. Раптом пригадалися слова, які кинула темна тінь ще тоді, у Плямі: "Зустрінемося по той бік!".