Розділ 12

Ярес почув ці слова і... здивувався. Поглянув на дівчину уважніше.

Гільда, трохи нижча за нього, худа, як берізка, певною мірою навіть нескладна, незграбна, була схожа на щеня, котре дивиться жалісно, сумно, викликає співчуття і бажання пожаліти. Але жаліли зараз не її, дівчину, яку Ярес, виявляється, зовсім не знав, ніколи не розумів, навіть насміхався періодично, придумуючи необразливі, але кумедні прізвиська. Жаліли його, першого парубка на курсі, душу компанії, крутого віртака, який корчив із себе супермачо і супергеймера! І хто? Та Гільда, котру він називав «заучкою» і «ботанкою»! Котру майже не помічав, бо здавалася сірою й безликою поряд, наприклад, із яскравою Карою, яка завжди привертала його погляд. У голову Яреса вдарила кров, він і так був емоційно напруженим, а тут іще й сором охопив душу обценьками і не відпускав. 

- Чому? Чому ти віриш мені, Гільдо? Все вказує на мене! – проговорив він хрипко, пожираючи дівчину очима. – Втікати, ти кажеш? Я не знаю, куди втікати! І чому? Може, поліцейські у всьому розберуться? Адже я справді невинний! 

Дівчина знизала плечима. Опустила голову й пояснила. 

- Я не думаю, що вони у всьому розберуться. Такі докази, які наявні тут, у твоїй кімнаті, виникають не просто так. Хтось дуже ретельно все продумав і підлаштував! Якщо ти й справді невинний, - дівчина заговорила швидше, побачивши спалах заперечення в очах Яреса, - а я вірю в це, бо знаю... Відчуваю, Яресе... Я знаю тебе достатньо давно, щоб зрозуміти, що ти не міг такого вчинити! Це спочатку, згадавши про те, що бачила тебе вчора з вікна кімнати, коли ти повернувся о третій годині ночі, я думала, що ти винен. Ти був наче сам не свій. Рухався якось рвучко, швидко, наче боявся чогось, втікав від чогось... Я ще тоді подумала, що ти п’яний. А коли ти кинув робогір просто біля порогу нашого будинку й пішов до себе, то вирішила прибрати його з дороги. Адже вранці Рейдж чи ще хтось сваритиметься за це. Я вийшла з гуртожитку й перелякалася. Ручки машини були всі в крові. Я подумала, що ти поранений, але все-таки не ризикнула прийти до тебе серед ночі. Не ризикнула відводити його на загальну стоянку. Та й ніч була навколо!  Сховала транспорт у комірку під сходами. Тут є така, я вже все перевірила в будинку. Я завжди все перевіряю на новому місці. Що де знаходиться, хто де живе, де які двері, вікна, запасні виходи... Гм. Маю таку звичку. Життя навчило... Це... Та не зважай! – Гільда махнула рукою, не бажаючи згадувати причину своєї дивної звички. – А побачивши твій розбитий ніс, навіть зраділа, що це лише ніс, - вона стиха розсміялася. – Аж поки не почула про вбивство... 

- Отже, якби ти не сховала робогіроборд, то його хтось би знайшов зранку й, можливо, вже давно викликав би поліцію? – задумливо промовив Ярес. – І за логікою той, хто видавав себе за мене, спеціально залишив його на видному місці! Адже якби це зробив я, Гільдо, якби справді вбив Мемфіса, то чи залишав би я така докази всім напоказ? Кров на робогірі?! Наче я зовсім вже дурний!

Вловивши логіку в його словах, Гільда збадьорилася. Заговорила впевненіше. Можливо, й мала ще якусь краплю сумнівів, але та розтанула, зникла.

- От саме тому я й кажу, що тобі треба втікати, ховатися! Схоже, що той, хто хоче тебе підставити, передбачив все до найменшої дрібниці! І, думаю, поліція не зможе докопатися до того, що ж сталося насправді. Адже все вказує на тебе! Навіщо ще когось шукати? А ти, - раптом спитала дівчина, - що робив уночі? Спав? Що пам’ятаєш?  

- Я ходив до кіберпункту після вечері, - відповів Ярес. – Був там десь до опівночі. А потім ліг спати. Боліла голова, тому я прийняв знеболювальне і, здається, снодійне. Прокинувся зранку, а тут... таке... Проте, якщо я втечу, то це наче підтверджує версію про те, що в убивстві винен я. Хіба ні? 

- А якщо ти не втечеш, тобі світить довічне ув’язнення. Якщо не гірше. У розслідуванні бере участь сам Кирило Шавревський, - похнюпилася Гільда. – Він може вимагати в президента й смертної кари. Мемфіс був його найкращим другом! А так ми самі спробуємо розібратися у всьому цьому. Я допоможу, Яресе! Ми знайдемо справжнього вбивцю разом!

Гільда дивилася ясно й щиро, і хлопець наважився, вирішив для себе: 

- Куди ж ховатися? Мене скрізь знайдуть! 

- У «мурашині» поля, звичайно, - глянула на нього Гільда – Там же такі нетрі, що неможливо нікого відслідкувати! Ні через вірт, ні фізично. Можна блукати місяцями! А мапу полів я зітру! Спробую зламати сервер Редфілда. Колись я могла й не те... Та не про це зараз мова! В цих лабіринтах ніхто не знайде тебе! Одна я знатиму, де ти знаходишся! Поки що побудеш там, поки не вляжеться вся ця катавасія. А потім потихеньку почнемо виясняти всі моменти вбивства і спробуємо все розплутати. Адже той, хто видавав себе за тебе, увійшов у наш будинок. У напівтьмі не дуже було зрозуміло, хто це. Це може бути будь-хто! І чоловік, і жінка, і андроїд! Я порознюхую тут. А ти швидко збирайся! Поки ще немає поліції. І йди на ферми! Коли десь затаїшся, кинеш мені локацію. Я запам’ятаю її й одразу ж знищу. Прийду вночі, розкажу, що тут і як! 

- Так, я згоден, це буде найкраще, - кивнув Ярес, хапливо кидаючи в наплічник якісь речі, нещасливу вологу куртку, якусь їжу, котру знайшов у холодильнику, пляшку води... Добре, що не діставав необхідних речей, які вчора привіз із собою, наплічник був спакований якраз у дорогу...

Схопив пачку серветок, котра лежала на столі, й кинувся у ванну кімнату. 

- Я заберу цей ніж! Його треба десь сховати! Викинути! Знищити! - він розсунув стулки дверцят душової кабінки. Ніж не зник, червонів гострим боком, пригнічував...