Несподіване зізнання

Тим часом, під час поїздки додому в напівпорожньому автобусі у батька Олега було вдосталь часу, щоб усе зважити. Похмурий пейзаж за вікном, глухий гул двигуна та безперервне миготіння ліхтарів лише глибше занурювали його в минуле. Більше двох десятиліть він носив у собі цей тягар, намагаючись бути зразковим чоловіком і хорошим батьком. Але тепер все це здавалося таким фальшивим.

Дивлячись на своє тьмяне відображення у запітнілому склі, він чітко усвідомив: його боягузтво вже один раз зламало життя сироті Сашкові Соколову, а тепер нищить життя власного сина. Олег не мусить відповідати за гріхи батька. Єдиний спосіб врятувати його, розірвати це замкнене коло помсти й дати синові шанс на майбутнє – це нарешті вийти з тіні та визнати свою провину.

Тож, повернувшись до рідного міста, батько Олега навіть не зайшов додому, щоб не дивитися в очі дружині. Він одразу попрямував до райвідділу, де колись працював сам і де досі лишалися старі, перевірені часом зв’язки.

Першим ділом він написав офіційне щиросердне зізнання про події двотисячного року – про п’яне чергування, дощову ніч і двох збитих людей на узбіччі. А після цього попросив колишніх колег про останню послугу. Ті, задіявши оперативно-розшукові канали, за кілька годин вичислили неофіційну адресу, за якою останні дні світилися нові номери Соколова. Це був приватний будинок на околиці Києва, захований у тихому котеджному селищі.

Вже увечері наступного дня перед масивними воротами цього будинку зупинився старенький “Ланос”. Батько Олега вийшов з машини, підійшов до хвіртки і натиснув на дзвінок. Під курткою, на відвороті сорочки, був акуратно прикріплений портативний мікрофон. А його старий товариш із карного розшуку чекав у цивільному авто за рогом, пишучи кожен звук у прямому ефірі разом із групою затримання.

За хвилину ворота повільно розсунулися. А на порозі будинку з’явився Олександр. На ньому був домашній светр, а в руках він тримав склянку з водою. Побачивши на порозі літнього чоловіка з важким поглядом, коуч на мить застиг від подиву.

– Сорокін-старший?.. – Олександр вигнув брову, а потім зневажливо усміхнувся. – А Ви наполегливі. Як мене знайшли? Олег підказав?

– Я сам тебе знайшов, Соколов, – тихо, але твердо мовив батько, ступивши крок на подвір’я. – Виходь. Треба поговорити.

Олександр знизав плечима і, навіть не перевзуваючись, вийшов у домашніх капцях на засніжену доріжку. Він явно почувався господарем становища і не чекав від цього чоловіка жодної загрози.

– Ну і про що нам говорити? – Коуч склав руки на грудях. – Про те, як ви двадцять років тому вбили моїх батьків і залишили мене сиротою? Хочете перепросити? Запізно. Ваш син зараз відповість за все. І за Ваше спокійне життя, і за мою зламану долю.

– Забирай заяву на Олега, – мовив батько, дивлячись йому просто в очі. – Припини це божевілля. Мій син ні в чому не винен. Він навіть не знав про те ДТП.

– А мені байдуже! – в очах Олександра спалахнув дикий, божевільний вогник. – Мені потрібно було, щоб Ви відчули те саме! Щоб Ви дивилися, як руйнується життя вашої єдиної дитини, і нічого не могли зробити! 

– Тобі потрібні гроші? Якщо так, то тільки скажи…

– Мені байдуже на гроші! – нервово засміявся коуч. – Тим паче, у Вас їх немає. Пенсії і вам з дружиною ледь вистачає!

– Але чому ти вирішив зробити кар’єру моєму синові? Він же до зустрічі з тобою був невдахою. Сам нам з матір’ю неодноразово на своє життя скаржився!

– Тому що з висоти больніше падати! – перейшов на крик Олександр. – Мені потрібно було підняти його на самісінький вершечок цього Олімпа! Щоб він відчув смак влади, грошей, дорогих машин і костюмів! Щоб він повірив, ніби він пуп землі! А потім... – коуч солодкувато заплющив очі, всміхаючись куточкам губ, – а потім висмикнути килим з-під ніг. В один день! Щоб він упав на саме дно і розбився на шматки, а ви дивилися на це й здихали від власного безсилля!

– А Олена? Дружина мого сина? – тихо, випробовуючи співрозмовника, продовжив батько. – Вона теж була частиною цього?

– А якже! Ми з нею споріднені душі! Разом ще з дитбудинку. Пройшли усі кола пекла.

– То ти свою кохану під мого сина підкладав? Та ти хворий! – обурився чоловік, гидливо спльовуючи. 

– Не міряйте наше кохання своїми мізерними мірками?! – оскаженіло викрикнув Олександр, крокуючи назустріч. – Ви й уявити не здатні, що таке справжня жертовність! Олена пішла на це свідомо, бо кохає мене більше за життя! Вона щомісяця викачувала з себе кров шприцами, терпіла біль і збирала її в пробірки – тільки для того, щоб ця вистава в готелі була бездоганною! Вона спала з вашим слимаком, тамуючи огиду, заради нашої спільної мети! Це не хвороба, це вища відданість, про яку такі, як ви з сином, навіть мріяти не смієте!

– І ти мені зараз оце все так просто розповідаєш? Не боїшся, що піду в поліцію та розповім їм про твої подвиги? 

Олександр підійшов майже впритул, зловтішно поглядаючи зверху вниз:

– Щоб підставити і самого себе? Ха! Сумніваюся. Втечете до себе в провінцію, аби тільки не сісти на старість років за вбивство моїх батьків!

– Не втечу, – спокійно і виважено відповів батько. – Я вже був у прокуратурі. Сьогодні я написав щиросердне зізнання і здався правосуддю. Справу відновлено. Я готовий сісти, Соколов.