Прихована загроза

Олег стояв біля вікна, слухаючи, як батько у кухні важко й уривчасто дихає. Він зараз навіть дивитися на нього не міг. Всередині вирувало отруйне розчарування. Людина, яка все життя вчила його честі, правильності й “бути чоловіком”, виявилася звичайним боягузом. Людина, яка читала йому моралі за найменшу провину, понад двадцять років спокійно жила з кров’ю двох людей на руках.

Він обернувся і глянув на батька, який схилився над столом, згорбившись і посивівши прямо на очах. Роздратування хвилею підкотило до горла.

– І ти мовчав?.. – тихим, але ріжучим голосом мовив Олег. – Двадцять років, тату? Ти жив собі далі, ходив на роботу, вчив мене, як жити правильним життям, і ні про що не шкодував?

Батько лише нижче опустив голову, не наважуючись підвести очей.

– Ти хоч уявляєш, що він відчув, коли лишився один у дванадцять років?! – Олег заговорив голосніше, вже не стримуючи люті. – Він ріс у дитбудинку, поки я їв мамині котлети й капризував через нові кросівки! Ти вбив його батьків і просто пішов далі. А мені тепер за це сідати на десять років?!

Він знову відвернувся, щоб перевести подих. Гнів потроху змінювався гірким усвідомленням. Тепер Олег розумів Олександра куди краще. Коуч бачив у ньому не просто сина вбивці. Він бачив хлопця, у якого було все те, чого жорстоко позбавили його самого: турбота, спокійне дитинство, батьківська любов, вступ до університету, звичайні людські радості. Олександр просто заздрив. Його пекла ця дика несправедливість. Його батьки лежали в землі, а син їхнього вбивці спокійно жив у затишному світі, поки йому доводилося животіти у дитбудинку.

– Знаєш, тату... – Олег повільно повернувся до столу і суворо подивився на батька. – Якщо ти справді хочеш мені допомогти і хоч трохи спокутувати те, що зробив, тобі треба йти в поліцію. Прокуратуру, ДБР – куди завгодно. Зізнайся у всьому.

Батько здригнувся і підвів очі, в яких читався тваринний страх.

– Що ти таке кажеш, Олеже?.. – белькотів він, витираючи спітнілий лоб. – Які заяви? Минуло понад двадцять років! Справа закрита! Мене ж одразу посадять... На старість років? Та й материне серце цього не витримає!

– А моє витримає?! – Олег з силою гримнув кулаком по столу, так що келихи жалібно задзенчали. – Моє витримає сісти за вбивство, якого я не робив?! І все через тебе!

Батько мовчав, лише затято хитав головою. Спокутувати гріхи минулого й міняти свою затишну пенсію на тюремні нари він явно не збирався. Усі його сльози кілька хвилин тому були лише жалем до самого себе, а не каяттям.

Олег важко видихнув і з гидуванням відвернувся. Останні ілюзії щодо “сильного та чесного батька” остаточно зникли.

– Зрозуміло, – тихо сказав Олег. – Збирай речі і їдь додому. Я викличу тобі таксі до вокзалу.

– Олеже, синку, почекай…

– Не чіпай мене, – відрізав Олег, навіть не глянувши на нього. – Їдь до мами. І живи зі своїм страхом далі. А свій борг я буду закривати сам.

Він вийшов із кухні, гримнувши дверима, і залишив батька наодинці. Тепер розраховувати доводилося тільки на власні сили.

Вранці Олег викликав до себе адвоката. Ігор В’ячеславович уважно вислухав історію про справжнє прізвище Олександра, хоча Олег так і не наважився відкрити йому всі карти. Він не сказав ані слова про батька, п’яне ДТП і збитих людей, лише скупо натякнув, що Соколов мститься за дуже давню і неприємну подію з минулого, до якої причетна його родина, і що ця грамотно зліплена пастка – його особиста вендета.

– Мені байдуже на його мотиви, – відрізав адвокат, поправляючи окуляри. – Нам потрібні факти для слідства. А найслабше місце у всій цій виставі – це готель.

– Записи з камер спостереження, – здогадався Олег. – Слідчий казав, що з коридору ніхто не виходив. Але якщо Олена не виходила через двері, значить, вона залишила номер через вікно першого поверху. Або хтось усередині просто підчистив відео.

– Саме так, – погоджувально кивнув юрист. – За камери й серверну відповідає черговий технік або охоронець. Якщо Олена вийшла неушкодженою, йому мали заплатити за видалення кадру чи підміну файлу. Знайдемо його – матимемо ниточку.

За допомогою зв’язків адвоката вони швидко з’ясували ім’я та адресу охоронця – такого собі Вадима. Уже за дві години Олег із юристом підстеріг хлопця біля його під’їзду в спальному районі. Побачивши Сорокіна, Вадим зблід і спробував втекти, але Олег перехопив його біля сміттєвих баків, жорстко притиснувши до бетонної стіни. Ну що ж, хоч якась користь з ранніх пробіжок у мороз.

– Стій, покидьку! – Олег затиснув йому горло, копіюючи ті самі інтонації й погляд Олександра, якими той колись ламав його самого.

– Ти що робиш?! – закричав охоронець, намагаючись вирватися. – Пусти! Зараз поліцію викличу!

– Викликай! – відрізав Олег, ще сильніше притиснувши його до стіни. – Давай прямо зараз разом до Ватрушина поїдемо, розкажеш, як ти готельне відео з моєю дружиною підчистив! 

Хлопець одразу перестав смикатися і зблід.

– Я... я нічого не робив, – жебонів він, хапаючи ротом повітря.

– Не бреши мені! – Олег дивився йому просто в очі, відчуваючи, як усередині кипить лють. – Олена, моя наречена, вилізла в ту ніч через вікно першого поверху, чи не так? Це ж ти вирізав той шматок із камер, щоб підставити мене під статтю про вбивство! Ти розумієш, що ти співучасник криміналу?