Привіт з минулого

Ніч минула без сну. Олег сидів на кухні, випиваючи склянку за склянкою віскі і намагаючись звести до купи два абсолютно протилежні світи: київський, з кріслом директора компанії та розкішним весіллям з красунею і коломийський, з ординарним дитинством та звичайними батьками, що зводили кінці з кінцями, щоб підняти сина на ноги.

Тож Олександр жив колись давно зовсім поряд з ним. Можливо, навіть в його рідному місті. Адже сиротою, за його словами, він став у десять років. Це не могло бути збігом обставин. Сам Сорокін ніколи з ним не перетинався. Інакше впізнав би його ще під час першої зустрічі. Тож версія, де коуч мститься своєму кривднику з дитинства, відпадала одразу. Значить, це не його особиста історія. Але що як це історія його родини? Як він там розповідав, що сталося з його батьками? Аварія?

Мозок Олега, просочений дорогим віскі, навідріз відмовлявся функціонувати, а непереборна втома брала своє. Тож він ледь дістався дивана і, не роздягаючись, впав на нього і провалився у сон без сновидінь.

Ранок теж не віщував нічого доброго через сильний головний біль. Похмілля було таким нестерпним, що довелося випити кілька рятівних пігулок і залізти у холодний душ. Крижана вода забрала з собою залишки сну і частково повернула ясність розуму. Про що він там вчора думав? Ага, точно! Привіт з минулого! Олександр розповідав, що став сиротою дуже рано, адже його батьки потрапили в аварію. А що як до цього причетний хтось з його родини? Мама за кермо ніколи в житті не сідала. А от тато…

Олег знайшов у контактах номер батька.

– Привіт, – мовив він, коли на тому кінці підняли слухавку. – Мені потрібна твоя допомога.

– Олеже? – батько за звичкою заговорив суворо, але в голосі таки прозвучала тривога. – Що сталося? Ти де?

– Я вдома. У Києві. Але мені дуже погано…

– То приїжджай до нас з матір’ю, – почулося одразу. – Вдома і стіни лікують.

– Ти ж знаєш, що я на підписці з невиїзду. Тож приїхати не можу. Може ти…

– Приїду.  – коротко сказав батько, навіть не давши синові договорити. –  Матері казати?

– Ні! В жодному разі. Ти ж знаєш її, вона одразу зляже з тиском. Приїдь сам. Просто поговоримо. Будь ласка. Я зустріну на вокзалі, або візьми таксі, я оплачу.

– Гроші маю, – відрізав батько. – Чекай на дзвінок. Дізнаюся зараз за потяг чи автобус. І не вчуди там жодних дурниць, зрозумів?

– Зрозумів…

Пізно ввечері того ж дня в двері квартири на Печерську подзвонили. На порозі стояв батько – у своїй старій, трохи потертій куртці, з невеликою дорожньою сумкою через плече. Він виглядав втомленим та стурбованим.

– Заходь, тату. Роздягайся, – після міцних обіймів мовив Олег. – Що мамі сказав?

– Що подзвонив кум і запросив на рибалку з ночівлею, – відповів той, знімаючи взуття. – Так що не хвилюватиметься.

Чоловіки пройшли на кухню, де господар оселі вже підготував “вечерю”. На столі стояла пляшка вірменського коньяку – батькового  улюбленого, а поруч – нарізана ковбаса, сир та лимон.

Вони випили по першій, не цокаючись. Коньяк трохи зняв напругу, а душа вимагала виговоритися.

– Ну, розповідай, Олеже, – сказав батько, спираючись ліктями на стіл і уважно розглядаючи сина. – Що тут у тебе за детективи?

І Сорокіна прорвало. Вперше за весь цей рік він скинув із себе маску “успішного топменеджера” і розповів усе як є.

Він розповів про лайф-коуча Олександра, який з’явився у його житті саме тоді, коли все валилося з рук. Про те, як коуч вчив його бути жорстким, як підштовхнув підставити шефа й зайняти його крісло. Розповів про свою колишню Марину, яка виявилася живою і переховувалася, про Олену та їхню “зимову казку”. І, нарешті, про те, чим це все закінчилося – кров’ю у президентському люксі, зниклою дружиною, офшорами на його ім'я та слідчим Ватрушиним, який чекає лише результатів ДНК, щоб закрити його в СІЗО.

– Я в пастці, тату, – Олег закрив обличчя долонями. Його плечі ледь помітно тремтіли. – Вони тиснуть на мене з усіх боків. Мене підставили так витончено, що не прикопаєшся. Я не знаю, як довести, що я не вбивав Олену і не крав ті гроші. Мені загрожує реальний термін. Років десять, а то й більше.

Батько мовчки слухав, лише раз за разом наповнював склянки. Його обличчя ставало дедалі темнішим, а на скронях виразно пульсувала жилка. Він випив ще один келих і важко глянув на сина.

– Цей твій коуч... Як його прізвище?

І тут до Олега дійшло, що він так і не спитав Віктора з “Вконтакті”, яке ж прізвище Олександра. Він витягнув з кишені телефон, знову ввімкнув VPN та настрочив вчорашньому співбесіднику повідомлення:

“Вікторе, вибачте, що так вчора і не відписав. А яке прізвище тоді було у Сашка?”

Олег поклав телефон на стіл і втомлено провів долонями по обличчю.

– Не знаю його справжнього прізвища, – тихо мовив син. – Мені він його так і не назвав. А договір з послуг консталтингу заключав з його фірмою “Сателіт”, а не з ним самим. Знайшов по фото його однокласника, запитав його, чекаю на відповідь. Та ось в чому загадка. Олександр колись розповідав, що його батьки загинули в автокатастрофі. Померли на місці, коли йому було дванадцять років. А сам він потрапив до дитбудинку після цієї трагедії.