“ВКонтакті”

Ключ у замку повернувся з неприємним клацанням. Олег зайшов до своєї порожньої квартири, навіть не вмикаючи світло в коридорі. Скинув черевики, пройшов на кухню і мимоволі поморщився від тиші, яка тепер здавалася ворожою.

Він дістав із шафки пляшку віскі, хлюпнув на два пальці в склянку і випив залпом, відчуваючи, як міцний алкоголь обпікає горло. Слова Марини не виходили з голови. “Всі твої успіхи – це просто чужа вистава”.

Олег сперся спиною на холодний кухонний кахель і заплющив очі. У пам’яті миттєво виринув той фатальний вечір рік тому. Його невдалий день на роботі, чергова догана від шефа. І та дивна візитівка: "Втомився бути невдахою? Тоді тобі потрібен лайф-коуч – тренер з персонального зростання. Швидко. Надійно. Гарантований результат". Стоп! Як же це він одразу не допетрав? Так Олександр ще на першій зустрічі зізнався, що підкинув цей білий шматочок картону в його кишеню. Щоправда, тоді Олег не звернув на це уваги. Ну підкинув і підкинув. Побачив, що людина якась загублена, вирішив допомогти. Та й це був його заробіток. Як-не-як, лайф-коуч!

Олег розплющив очі і рвучко підскочив зі стільця. 

“То його метою не було мені допомогти, бо я такий невдаха, – промайнуло в голові. – Він чекав на мене. Він цілеспрямовано шукав саме МЕНЕ”.

Сорокін дістав із кишені телефон, знову сів за стіл і відкрив браузер. Він хотів ввести ім’я коуча, але згадав, що навіть не знає його прізвища! Як же ти, дурню, міг довіритися людині, навіть не спитавши таку банальну інформацію! Олег почав згадувати контракт, який він підписав. Але дуже швидко пригадав, що й там підпис був лише його. Олександр там не зазначався, натомість договір підписувався з консалтинговою фірмою “Сателіт”.

Він ввів назву фірми. Реєстр юридичних осіб, база даних бізнесу... Повний нуль. Жодного згадування про цей довбаний “Сателіт”, жодного офіційного документа чи податкового звіту. Навіть на сайтах новин чи у соцмережах не було жодної згадки про “відомого бізнес-консультанта” чи його компанію. Ніби хтось методично і професійно зачистив усі сліди в мережі. А може їх ніколи й не було…

– Хто ж ти такий, Олександре?.. – тихо пробурмотів Олег, дратуючись від власної безпорадності. 

І тут його осяяло. Кілька місяців тому, після успішного укладання чергової угоди, вони випивали в барі, і Олег зробив швидке селфі на пам’ять. Натиснувши кнопку, Олександр тоді одразу відвернувся і пожартував, що не любить фотографуватися, але знімок у галереї телефону залишився. Олег знайшов ту фотографію, обрізав обличчя Олександра і завантажив у сервіс пошуку за зображеннями. Система видала кілька сотень випадкових збігів, але на другій сторінці пошуковик підтягнув одну стару світлину з давно забутої в Україні мережі “ВКонтакті”. Олег швидко увімкнув VPN, створив фейковий акаунт з випадковим ім’ям і зайшов за посиланням.

Це була сторінка якогось Віктора з Полтави. На фото, опублікованому ще десять років тому, стояла група підлітків у дешевих костюмах на тлі обшарпаної будівлі. У підписі значилося: “Випуск 2014. Нарешті вирвалися!”.

В центрі групи стояв високий, худорлявий хлопець із тим самим холодним поглядом. Тільки без дорогих кашемірових пальто і годинників. Сумнівів не було. Це був Олександр.

Олег відчув, як серце почало шалено калатати в грудях. Такого шансу упускати не можна було. Він одразу написав цьому Віктору в особисті повідомлення:

“Доброго дня, Вікторе! Перепрошую, що турбую. Я журналіст, пишу статтю про успішних бізнесменів України. Знайшов Ваше фото, на якому побачив Олександра. Він на світлині по центру. Хочу зробити про нього матеріал, але він майже не дає інтерв’ю. Можемо трохи поспілкуватися?”

Відповідь прийшла десь хвилин через п’ятнадцять.

“Який ще журналіст?)) Сашко – бізнесмен?! Ти щось плутаєш, чувак. Який з нього бізнесмен? Він після випуску взагалі зник кудись, ми з хлопцями його давно вже не бачили”.

Олег швидко застукав пальцями по екрану:

“Та ні, він зараз у Києві, досить відома людина. А ви разом навчалися?”

“Ми в дитбудинку разом росли”, – написав Віктор.

“В Полтаві?”

“Та нє, в Залуччі, Коломийського району”.

Олег закляк над телефоном, а потім різким рухом плеснув собі ще одну порцію віскі й випив залпом. Коломия була його рідним містом…