Привид колишньої

Олег звернув у глиб промислової зони. Вуличні ліхтарі тут ледь жевріли, а обабіч розбитої дороги тягнулися похмурі паркани та засніжені ангари. Олег зупинився біля іржавих воріт занедбаного логістичного комплексу. За ними темнів масивний цегляний склад з розбитими шибками.

Він заглушив двигун, щойно жіночий голос в телефоні сповістив про його прибуття на місце призначення.

“Якого біса я роблю?” – промайнуло в голові. Він важко зітхнув і заплющив на мить очі. Але вибору не було. Олег запхав телефон у кишеню куртки і вийшов з машини. Морозний вітер одразу обпік обличчя. Олег покрокував крізь кучугури до напіввідчинених залізних дверей ангара.

– Є хтось? – голос Олега луною відбився від високої стелі.

З глибини приміщення пролунав сухий кашель. А потім Сорокін почув повільні кроки, що поступово наближалися до нього. З-за стосу дерев’яних піддонів вийшла жінка. На ній був простий темний пуховик, а коротке темно-каштанове волосся кардинально змінювало риси обличчя. Вона не була схожа на ту красуню-білявку, яку Олег пам’ятав. Але хода, погляд і ця ледь помітна посмішка були її.

– Марино?.. – ледь чутно витиснув він із себе. – Ти жива?

Жінка зупинилася за кілька кроків від нього, склавши руки на грудях.

– А ти сподівався, що я дійсно стрибнула, Олежику? – спитала іронічно. – Невже це прекрасне обличчя, на яке я роками спускала купу грошей в косметичних салонах,  варте того, щоб розбитися на асфальті?

– Але я ж був на похороні! – Олег зробив крок назустріч, намагаючись краще розгледіти колишню, все ще не вірячи власним очам. – Твої рідні плакали… Я нічого не розумію… Я бачив домовину! 

– Закриту домовину, Олежику. А в ньому поховали якогось безхатька з моргу, – легко відмахнулася жінка, розглядаючи свої нігті. – Потрібні папери, гроші кому треба – і от, Марини Радницької більше немає. Мої рідні ні про що не здогадуються. Для всього світу я перестала існувати того дня.

Олег дихав важко, жадібно хапаючи ротом холодне складське повітря.

– Навіщо? Навіщо тоді був цей цирк?! Це ти все влаштувала?!

Марина тихо засміялася. І від цього сміху в Сорокіна по спині пробіг крижаний холодок. 

– А ти досі не здогадався? Ти ж у нас тепер “топменеджер”, директор солідної фірми. Насправді ж ти просто дурень, Олеже. Лялька в руках ляльковода.

– Олександр... – витиснув Олег. – Це він в цьому замішаний?

– Олександр врятував мене від в’язниці, коли ти за моєю спиною готував документи, щоб усе спихнути на мене! – Марина починала втрачати терпіння. – Він під’їхав до мене в той самий день, після нашої сварки на парковці. Запропонував вихід з цієї непростої ситуації.  Так я отримала нові документи, гроші та спокійне життя в іншому місті. А він отримав ще один важель впливу на тебе.

– Дурна! Так він же мені й допоміг тебе підставити! – не витримав Олег. – Невже ти не розумієш, що сама стала пішаком в його грі? Він забрав твоє хороше життя! Він, а не я! 

– Ти! – закричала Марина, вже не стримуючи емоцій. – Ти плів проти мене інтриги! Ти хотів врятувати свою шкуру, Сорокін! А Олександр просто дав мені те, що ти забрав – шанс не сісти за ґрати! 

– Та як же ти не розумієш? Це він підлаштував все на фірмі! – розмахував руками Олег від розпачу. – Це він навчив мене, як правильно “списати” ті гроші, він дав флешку, яку я використав, щоб…

– … щоб мене підставити, – завершила за нього речення Марина. – Ти завжди шукаєш винних. То у тебе робота погана, то шеф не такий, то я зависокі планки ставила. А тепер у тебе Олександр в усьому винен? Ти – звичайний лузер, Сорокін. 

– Марина, послухай мене... 

– Ні, це ти послухай! – перебила вона, зловтішаючись. – Ти гадав, що схопив Бога за бороду? Кинув мене заради гарнішої ляльки, зіграв весіллячко? Мені вже розказали про твою Оленку. Вона зовсім не така проста, як ти собі думаєш. Ти навіть поняття не маєш, із ким у ліжко лягав! 

– Про що ти? – пробурмотів Олег, не розуміючи. – Що ти про неї знаєш? 

Замість відповіді, Марина дістала з кишені телефон, глянула на екран і коротко хмикнула. – Мій час вичерпано. Я прийшла сюди на свій страх і ризик лише для того, щоб подивитися на тебе. Щоб ще раз сказати тобі, що ти ніхто, Сорокін. Всі твої успіхи, твоя посада, твоє весілля – це просто чужа вистава. 

– Чужа вистава? – задумливо повторив Олег.

– І скоро ти сядеш за ті злочини, яких не скоював, – продовжувала Радницька, ніби не розчувши останнього питання. – Що, Сорокін, знайомий сценарій? 

Не чекаючи відповіді, вона різко розвернулася і швидким кроком попрямувала до бічних дверей ангару. 

– Марина, чекай! – вигукнув Олег, кинувшись за нею. – Поясни! Що з Оленою?! 

– Не йди за мною, – не обертаючись, відрізала вона і штовхнула важкі залізні двері. – Мене чекають надворі. І повір, тобі краще з цими людьми не пересікатися…

Марина зникла так само, як і з’явилася. А Сорокін залишився стояти посеред порожнього ангару, намагаючись зрозуміти, чи все це й досі не страшний сон.