Привіт з того світу

Екран блимнув, відкриваючи текст короткого повідомлення: «Ну що, Олежику, як тобі твоя Зимова Казка? Сподобався подарунок?»

Олег закляк на місці, відчуваючи, як по спині стікає крижаний піт. Тремтячими пальцями він одразу натиснув на кнопку виклику. Телефон біля вуха відраховував довгі гудки. Один, два, три, чотири... Ніхто не брав слухавку, а потім дзвінок просто скинули.

“Що за дурні жарти?! – промайнуло в голові. – Вона ж мертва! Я сам був на її похороні! Це якась помилка, це чийсь безглуздий розіграш!”

Замість того, щоб чекати, Олег швидким кроком набрав текстове повідомлення: “Марино, це ти???”

Відповідь прилетіла майже миттєво: “А хто ж іще, дурнику? Треба зустрітися. Нам є про що поговорити”.

За секунду вслід за цим прийшло ще одне повідомлення з позначкою локації: напівзруйнований логістичний склад на Лівобережжі, неподалік від залізничної станції “Дарниця”. Олег дивився на карту в телефоні й відчував, як земля остаточно тікає з-під ніг. Але їхати туди прямо зараз він не міг, адже його чекали у відділку.

Олег знайшов у контактах номер секретарки.

– Катю, привіт, – намагаючись зробити голос максимально спокійним, проговорив Олег. – Мені терміново потрібен номер нашого головного корпоративного адвоката. Надішли мені прямо зараз у месенджер.

– Олеже Ігоровичу? – на тому кінці дроту здивовано защебетала дівчина. – А що коїться? Тут німці запитували, де наш директор, і з поліції якийсь слідчий дзвонив... Щось трапилося?

– Просто скинь номер! Не став зайвих запитань! – викрикнув Олег, не витримавши напруги, і одразу кинув слухавку, не чекаючи розпитувань.

За хвилину номер був у нього. Олег миттєво набрав адвоката. Коротко й плутано, приховуючи деталі про “воскреслу” Марину, Олег пояснив, що перебуває під загрозою затримання, і благав негайно приїхати до поліційного відділку.

Коли Олег знову переступив поріг похмурого кабінету слідчого, Сергій Миколайович Ватрушин зустрів його зверхньою посмішкою. На його столі вже лежало кілька нових течок та офіційних паперів з печатками.

– Ну що, Сорокін, – Ватрушин повільно підвівся з-за столу й кинув перед Олегом один із аркушів. – Казки закінчилися. Надійшли результати з лабораторії. Ось результати аналізів крові у ванній кімнаті президентського люксу. ДНК повністю збігається зі зразками твоєї зниклої дружини, Олени Сорокіної.

Олег заплющив очі, схопившись за край столу.

– Але це ще не все, – продовжував слідчий, стукаючи олівцем по другій теці. – Ми не гаяли часу і зробили пару запитів щодо твоєї бурхливої діяльності на посаді виконувача обов’язків директора. І у нас для тебе просто букет! По-перше, аудит виявив величезні прогалини в бюджеті вашої фірми. По-друге, ти систематично й безсоромно розраховувався корпоративною карткою компанії за весільні послуги, лімузини, готелі й флористів.

Олег зблід, не взмозі вимовити і слова.

– А по-третє... – Ватрушин подався вперед, і його очі засяяли злісним тріумфом, – на твоє ім'я, Олег Сорокін, відкритий офшорний рахунок на Кіпрі, куди за останні два місяці потихеньку виводилися кошти фірми. Я вже мовчу про загадкове усунення колишнього директора з його посади. То ти, хитрун, готував собі шляхи відходу, так? Злив компанію, підставив шефа, а потім посварився з дружиною через гроші й укоротив їй віку?

– Це брехня! Я ніякого рахунку не відкривав! – у розпачі закричав Олег. – Мене підставили! Я не брав цих грошей!

– Звісно, звісно, вони самі туди переказувалися, – хмикнув Ватрушин, дістаючи з шухляди металеві кайданки. – Все, Сорокін. Гра закінчена. Ти затриманий за підозрою у скоєнні…

– Зупиніться, слідчий! – раптом пролунав спокійний і безапеляційний голос від дверей.

Двері кабінету відчинилися, і всередину зайшов високий чоловік у дорогому пальті з шкіряним портфелем у руках. Адвокат Ігор В’ячеславович окинув Ватрушина холодним поглядом і одразу поклав на стіл свій ордер.

– Поліція перевищує свої повноваження, – суворо сказав адвокат, сідаючи поруч із Олегом. – Мій клієнт перебуває тут під підпискою про невиїзд. У вас немає прямого доказу його вини у скоєнні вбивства – тіла немає, обставини зникнення громадянки Сорокіної не з’ясовані. Щодо фінансових питань: мій клієнт не затриманий за фінансові махінації, підозру йому не вручено, а корпоративні рахунки – це справа цивільно-правових відносин та внутрішнього аудиту компанії, а не вашого відділу.

Ватрушин стиснув зуби від люті, випустивши кайданки з рук.

– Ми зараз же залишаємо цей кабінет, – адвокат підвівся й застебнув пальто, кинувши на слідчого твердий погляд. – Будь-які наступні допити мій клієнт даватиме виключно у моїй присутності та після офіційного вручення письмових підозр. Ходімо! – звернувся він до Сорокіна.

Коли вони вийшли з відділку на морозне повітря, Олег усе ще важко дихав. Його рятівник на мить зупинився:

– Олеже, я витягнув вас зараз, але ситуація не на Вашу користь, – тихо мовив юрист. – Німці дійсно готують заяву про розкрадання, а слідчий копатиме й далі. Всі докази проти вас. Де Ви так вляпалися?

– Не питайте, Ігоре В’ячеславовичу, – пробурмотів Олег. – Дякую Вам за оперативність, але я сам мушу з цим розібратися.