Підозрюваний

Кабінет для допитів був тісним, з облупленою фарбою на стінах і сизим туманом тютюнового диму, що висів під стелею. Олег сидів на жорсткому прикрученому до підлоги стільці. На ньому була весільна сорочка, а на зап’ястях синіли сліди від кайданків.

Навпроти нього, відкинувшись на спинку крісла, сидів слідчий Сергій Миколайович Ватрушин, кремезний чоловік років п’ятдесяти з втомленим поглядом. За двадцять років роботи в поліції він спеціалізувався саме на сімейних конфліктах і побутових трагедіях, тож бачив усе: від п’яних різанин через непідметену підлогу до витончених отруєнь заради спадщини.

Ватрушин повільно затягнувся цигаркою, випустив струмінь диму прямо в стелю й поклав перед Олегом протокол.

– Отже, Сорокін Олег Ігорович... – монотонним голосом почав слідчий. – Давайте ще раз. Спочатку і без казок про “не пам’ятаю”. Постояльці з сусіднього люксу о третій ночі чули жіночий крик. Дуже голосний крик, Олеже Ігоровичу. А о сьомій ранку прибиральниця біля ваших дверей знайшла кривавий слід на килимі.

– Сергію Миколайовичу, я присягаюся вам... – Олег схопився за голову все ще закривавленими руками. Його волосся було розпатлане, а очі червоні від безсоння й жаху. – Я прокинувся о восьмій! Один! Олени в ліжку не було! Я зайшов у ванну, побачив цю жахливу калюжу на кахлі, подивився в дзеркало і помітив, що й сам весь у крові! Я не знаю, що сталося! Я нічого не пам’ятаю після того, як ми випили шампанське у номері!

– Не пам’ятаєте? – Ватрушин криво посміхнувся, схилившись над столом. Його смагляве обличчя стало загрозливо близьким. – Зручна позиція. Усі ви “нічого не пам’ятаєте”, коли діло доходить до криміналу. А як на рахунок подряпин у Вас на грудях? Експерти вже зняли епітелій під нігтями, оновлюють дані. Ваша жінка захищалася від Вашого нападу, чи не так?

– Ні! – вигукнув Олег, рвучко схопившись з-за столу. – Я її кохаю! Ми тільки-но відсвяткували весілля! Навіщо мені її вбивати?! Де вона?! Вона у лікарні?!

Ватрушин уважно фіксував кожен рух підозрюваного. Досвідчений оперативник бачив перед собою або геніального актора, або людину в стані глибокої амнезії.

– А от це найцікавіше, Сорокін, – слідчий постукав пальцем по теці. – Коли спецназ вибив двері, у ванній, окрім Вас, нікого не було. Ваша новоспечена дружина – а може й її тіло, не відкидаю цього припущення – зникла. Кров на кахлі відправили на терміновий тест ДНК, відповідь буде за кілька годин. Але, судячи з об’єму втрати рідини, людина після такого без медичної допомоги довго не протягне.

– Вона зникла?? – перепитав Олег, роззявивши рота. – Як це... зникла? 

– Ось так. Олена Сорокіна – оголошена у розшук як безвісти зникла, – Ватрушин постукав вказівним пальцем по столу. – І найцікавіше, Сорокін, це камери спостереження. Ми передивилися весь запис з коридору. О другій ночі ви вдвох заходите у свій президентський люкс. А далі – нічого. До вашого номера ніхто не підходив. Жодна жива душа не проходила повз камери аж до сьомої ранку, поки не прийшла прибиральниця.

Олег закліпав очима, все ще намагаючись осмислити щойно сказане слідчим, поки той продовжував:

– Розумієш, до чого я хилю? – раптом перейшов на “ти” слідчий. – Варіант зі стороннім втручанням чи якимось таємничим грабіжником не проходить. З номера не виходив ніхто. Ви зайшли удвох, двері зачинилися, і більше ніхто не виходив аж до ранку, поки наші хлопці тебе й не прийняли. А от твоєї дружини немає. Вона туди зайшла, а назад не виходила. Тож давай одразу без казок про фокуси та випаровування, Сорокін. Людина не може просто взяти й розчинитися в повітрі із замкненого номера. Де ти подів тіло? Куди ти її витягнув або сховав?!

– Я нічого не ховав! – вигукнув Олег. – Ви не розумієте! Ви не слухаєте мене! Я ні в чому не винен!

– Ти, дорогенький, поки що головний і єдиний підозрюваний у замаху на вбивство або умисному заподіянні тяжких тілесних, – Ватрушин встав із-за столу й кинув на стіл перед Олегом папірець з друкованою основою. – Став підпис під підпискою про невиїзд. Тобі пощастило, що тіла немає і ДНК все ще перевіряють. Завтра по обіді чекаю тут з адвокатом. А зараз – геть з моїх очей. І не дай боже ти вирішиш втекти з міста. З-під землі дістану.

Олег машинально поставив підпис тремтячою рукою.

Коли важезні металеві двері відділку зачинилися за його спиною, на вулиці вже стояли зимові сутінки. Морозне повітря боляче ударило в легені. Сорокін стояв на ганку, хитаючись від утоми, з розстебнутим пальтом і відчуттям, що світ довкола остаточно перетворився на якийсь страшний сон.

Він гарячково дістав із кишені телефон і набрав перше ім’я в списку викликів. Катерина. Олег притиснув слухавку до вуха, благаючи подумки, щоб пролунав хоч якийсь відгук. “Абонент знаходиться поза зоною досяжності…” – відрізав автовідповідач. Олег набрав ще раз. Потім ще. На тому кінці вперто ніхто не відповідав.

Тремтячі пальці гортали контакти далі. Олександр! Єдина людина, яка завжди мала відповіді на всі питання, яка прорахувала всю його долю. І хоч до нього у Сорокіна зараз було безліч питань, хто, як не він, може витягнути його з цієї халепи. 

Олег натиснув кнопку виклику. Один довгий гудок. Другий. Третій… “На жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Залиште повідомлення після сигналу”. Почувши короткий писк, Олег гарячково вхопився за телефон обома руками, притискаючи динамік майже до губ і забелькотів: