Нове знайомство

Кабінет психотерапевтки Катерини ховався в одному з тихих двориків на Подолі, у старому будинку з високими стелями. М’які меблі, приглушене світло та спокійна фонова музика створювали необхідний комфорт для її клієнтів та можливість розслабитися і виговоритися. Сама ж Катерина виявилася дивовижно красивою жінкою років тридцяти, з копицею густого рудого волосся, яке обрамляло її обличчя, та проникливими, глибокими смарагдовими очима.

Вона не тримала в руках блокнотів і не дивилася на Олега з професійним прищуром. Зовсім навпаки. Її легка, відкрита посмішка та плавні рухи одразу обеззброювали, змушуючи бути з нею абсолютно відвертим.

– Проходьте, Олеже. Сідайте, де вам зручно, – Катерина вказала на глибоке сіре крісло з купою м’яких подушок. Сама вона сіла навпроти, невимушено закинувши ногу на ногу. – У нас є година. Тут ви можете бути собою. Жодних масок та жодних оцінок. З чим Ви прийшли сьогодні?

Олег сів, спершу тримаючись дуже рівно, по-директорськи. Руки звично лягли на коліна, а пальці нервово стиснули тканину штанів.

– Я... просто дуже втомився, – почав він, намагаючись, щоб його голос звучав солідно. – На мені зараз величезна відповідальність. Велика компанія, міжнародні контракти, інвестори, які стежать за кожним кроком. Паралельно ми з нареченою готуємось до весілля. Це забирає багато сил. Хотілося б знайти якийсь баланс, навчитися краще справлятися зі своїм стресом.

Катерина уважно слухала, м’яко дивлячись йому в очі.

– Справлятися зі стресом чи навчитися його не помічати? – тихо запитала вона, злегка схиливши голову набік. – Ви говорите про велику відповідальність і статус, але ваше тіло каже про інше. Ваші плечі підняті, корпус напружений. Навіщо вам цей залізний панцир, Олеже?

Це просте питання немов пробило маленьку тріщину в його броні. Олег мимоволі опустив плечі й видихнув.

– Бо якщо я розслаблюся хоч на мить – усе розсиплеться, – тихо мовив він, довірливо поглянувши на співбесідницю. – Мої підлеглі мене ненавидять. Я буквально шкірою це відчуваю. Вони шепочуться за моєю спиною, вважають, що я отримав посаду директора незаслужено. Мені доводиться щодня доводити, що я – на своєму місці. Що я маю право тут бути.

– А ви самі вірите в те, що маєте право там бути? – перепитала Катерина. – Чия це думка, що ви мусите бути сильним і постійно щось доводити?

Олег на секунду завагався. Постать Олександра миттєво спливла у пам’яті, але він свідомо вирішив промовчати про коуча, як і про деталі того, що сталося з Мариною та Антоном Леонідовичем. До такої відвертості на першому сеансі він зовсім не був готовим.

– Це просто закон життя, – ухилився він від прямої відповіді. – У бізнесі або ти, або тебе. Якщо покажеш слабкість, конкуренти просто зжеруть. Але справа навіть не в роботі. Я працюю до одинадцятої вечора, видзвонюю нових клієнтів, беру додаткові зміни, щоб... щоб усе забезпечити.

– Забезпечити що саме? – тихо спитала психотерапевтка.

– Майбутнє. Весілля. Олена, моя наречена, вона хоче, щоб усе було на найвищому рівні. “Зимова казка”, як вона це називає. Елітний заміський комплекс, розкішний лімузин, ексклюзивна сукня з Мілана, торт за власним шедевральним ескізом... Коли я намагаюся натякнути, що ми витрачаємо занадто багато, вона каже, що успішний чоловік не повинен рахувати копійки. Що її капризи – це мотивація для мене заробляти більше. 

– А Ви що відчуваєте? – поцікавилася психотерапевтка.

– А я відчуваю, що задихаюся в цій гонці. Мої особисті гроші закінчилися. Я вже лізу туди, куди не треба, беру те, що мені не належить, щоб просто оплатити черговий каприз.

Він замовк, злякавшись власної відвертості. Проте Катерина не виглядала шокованою, а її очі випромінювали лише спокій і розуміння.

– Олеже, – мовила вона спокійно. – Ви малюєте картину, де ви мусите задовольняти чужі стандарти красивого життя. А де в цій картині Ви самі? Чого хоче сам Олег? Не успішний директор, не наречений, а той чоловік, яким Ви є всередині?

Олег замислився. Він спробував згадати, коли востаннє робив щось просто для себе, не думаючи про статус, не питаючи поради Олександра, не задовільняючи чергову примху Олени.

– Я... я не знаю, – його голос затремтів, і він відчув, як до очей підступають гарячі сльози, які він стримував місяцями. – Я просто хочу спокою. Хочу не боятися завтрашнього дня. Не боятися, що все, що я так важко будував, виявиться мильною бульбашкою. Я хочу, щоб мене любили просто так. Не за посаду директора фірми, не за дорогі подарунки, а просто... за те, що я є. Мари... – він ледь не вимовив ім’я колишньої, але вчасно осікся, – раніше все було простіше. Були побачення, розмови, кава, прогулянки. Були плани на краще життя. Була енергія на завоювання світу. І я був щасливий. А зараз я купую устриці й шампанське за тисячі євро, а всередині мене порожнеча. Чорна порожнеча, яку нічим не заповнити.

Катерина тихо зітхнула й подала йому паперову серветку.

– Ви намагаєтеся купити любов і повагу ціною власного руйнування, Олеже. Ви погодилися на правила гри, які вам чужі. Олена кохає вас, чи той образ, який ви так дорого оплачуєте? І чи варта ця “зимова казка” Вашого психічного здоров’я та свободи?

– Я не знаю, як це зупинити, – Олег витер сльози, відчуваючи дивне полегшення, наче з його грудей впала важка кам’яна брила. – Я заплутався. Мені здається, якщо я зупинюся, я втрачу все.