Ціна багатства

Підготовка до весілля, яку Олена розгорнула з розмахом військової операції, швидко перетворилася для Олега на другий фронт.

– Олежику, ми не можемо святкувати в якомусь банальному міському закладі, – заявляла вона, розкладаючи на кухонному столі буклети елітних заміських комплексів. – Усі твої нові партнери та інвестори мають побачити рівень. Я забронювала «Equides Club» на Обухівській трасі. І ніяких мерседесів, я вже домовилася за білий одинадцятиметровий лімузин для нашого кортежу.

Олег лише втомлено кивав, підписуючи чергові рахунки. Коли Олена заявила, що в Україні немає “ідеальної сукні нареченої”, і полетіла на тиждень до Мілана за його рахунок, він навіть не сперечався. Картинки з її італійського шопінгу щодня прилітали йому в месенджер, супроводжуючись сумами з чотирма нулями в євро. Фінальним акордом цієї ярмарки марнотратства став весільний торт – шедевр кондитерського мистецтва від відомого київського майстра, який випікався за особистим ескізом Олени. П’ять ярусів із золотим напиленням та їстівними кристалами, вартість якого дорівнювала річному бюджету невеликого логістичного відділу.

Поки Олена витрачала, Олег працював на межі людських можливостей, намагаючись утримати компанію на плаву. Процес транзиту влади завершився: Антона Леонідовича офіційно відправили на “тривале лікування та реабілітацію” в закритий елітний рехаб під Глевахою. Документи про непрацездатність директора лягли на столи німецьких інвесторів, і ті затвердили Олега на посаді виконувача обов’язків генерального директора з повним правом розпорядження активами.

Але за крісло шефа довелося платити власним здоров’ям. Німці пильно, через щотижневі аудити, спостерігали за кожним кроком нового молодого керівника. А в самому офісі атмосфера ставала дедалі токсичнішою. Колишні колеги, з якими Олег ще пів року тому пив каву на перервах, тепер заздрили йому і тихо ненавиділи. Коли він проходив коридором, розмови миттєво вщухали.

– Дивись, як павич ходить, – тихо шепнула Світлана Катерині, проводжаючи Олега поглядом, коли той зайшов у кабінет. – Радницька в могилі, Антон Леонідович лікується, а цей святоша – в кріслі генерального. І весілля на мільйон готує.

– Та тут і дурню зрозуміло, хто під неї підкопувався і шефу коньяк у склянки підливав, – так само тихо відповіла Катя, нервово клацаючи по клавіатурі. – Він же просто йшов по трупах. Побачиш, йому це все ще відгукнеться.

Олег відчував ці підозри шкірою, але змушував себе тримати обличчя. Головна проблема полягала в іншому. Розкішне життя, яке впровадила Олена, вимагало колосальних грошей прямо зараз, а перші прибутки від його нової посади мали надійти лише через квартал. Весільні аванси – за ресторан, florist-дизайнерів, лімузин та міланську сукню – практично випотрошили його особисті заощадження.

Він засиджувався в кабінеті до одинадцятої вечора, особисто видзвонюючи нових великих клієнтів і намагаючись закрити угоди з передоплатою. Тож коли черговий підрядник виставив рахунок за звукове обладнання на весіллі, а на особистій картці Олега висвітився критичний ліміт, в хід пішла корпоративна картка компанії, яка призначалася виключно для представницьких витрат та палива на міжнародні перевезення.

“Це лише тимчасове рішення, – заспокоював себе Олег, вводячи дані картки в платіжну систему. – Закрию наступний контракт із харків’янами, отримаю бонус і поверну все до копійки. Ніхто й не помітить”.

Він натиснув кнопку “Оплатити”. Смс про успішне списання п’ятдесяти тисяч гривень з рахунку фірми на рахунок івент-агенції прийшло майже одразу ж. Олег відкинувся на шкіряне крісло колишнього шефа, заплющивши очі. Він розривався між обов’язками директора та апетитами своєї нареченої, і з кожним днем ця золота петля на його шиї затягувалася все тугіше.