Подвійний тріумф

Ресторан на останньому поверсі хмарочоса в центрі Києва вражав розкішним панорамним краєвидом та затишним інтер’єром. За заброньованим столиком біля вікна сиділи лише вони двоє. Свічки м’яко підсвічували кришталеві келихи, у яких грали бульбашки колекційного шампанського Dom Pérignon, а офіціанти у білих рукавичках ледь чутно підносили вишукані страви: тартар із тунця з трюфельною пастою та запечені під сирною скоринкою устриці. 

Олег почувався богом. Він відкинувся на спинку стільця, крутячи ніжку келиха, і з неприхованою гордістю дивився на Олену.

– Ти навіть не уявляєш, як тонко я все прорахував, кицюню, – із самовдоволеною посмішкою почав Олег. – Антон Леонідович навіть не збагнув, що підписав. Я підсунув йому папери саме тоді, коли він уже й власного імені не пам’ятав. 

– А німці? А інвестори?

– Що німці, що інвестори ковтнули наживку вже давно. Вони тепер бачать у мені єдиного рятівника компанії. Все, стара епоха скінчилася. Тепер я – повноправний господар.

Олена, вбрана в карколомну чорну сукню з глибоким декольте, солодко посміхнулася, м’яко поклавши свою долоню на його руку.

– Котику, ти у мене просто геній, – пролепетала вона, заглядаючи йому в очі. – Я з самого початку знала, що твій масштаб – це не просто якийсь там менеджер середньої ланки. Ти мислиш як справжня акула бізнесу. Весь цей план... це ж треба мати такий залізний розум, щоб переграти і Радницьку, і директора. Ти неймовірний.

– Так, у цій грі треба вміти бачити на кілька кроків уперед, – Олег буквально танув від її лестощів, впиваючись власною величчю. – Хто не ризикує, той не п’є Dom Pérignon на висоті пташиного польоту.

Коли піднесли десерт – авторський шоколадний фондан із золотою стружкою, – Сорокін зрозумів, що наближається кульмінація цього чудового вечора. Його серце забилося частіше, і він повільно підвівся з-за столу. Опустившись на одне коліно перед Оленою, Олег дістав із кишені оксамитову коробочку.

– Оленко, ти надихала мене на кожному кроці цього шляху, – урочисто промовив він, відкриваючи кришечку. Всередині зблиснула класична золота обручка з акуратним, чистим діамантом. – Ти гідна найкращого життя, і я готовий покласти його до твоїх ніг. Станеш моєю дружиною?

Олена сплеснула руками, на її обличчі з’явився вираз повного захвату, але коли її погляд упав безпосередньо на відкриту коробочку, в її очах на крихітну, ледь помітну мить промайнуло розчарування. Вона очікувала більшого. Набагато більшого! Такого каменя, яким можна було б хизуватися перед подругами з першої секунди. Однак, Олена миттєво взяла себе в руки, і її обличчя знову засяяло.

– О боже, Олежику! Так! Звісно так! – вигукнула вона, дозволяючи йому вдягнути обручку на палець.

Вона пристрасно поцілувала його, хоча в голові вже робила помітку, що на весілля витребує у нього перстень втричі дорожчий. 

Пізно вночі вони повернулися до своєї дворівневої студії. Олена, втомлена після танців, шампанського та пристрасних забав у ліжку, майже одразу заснула, загорнувшись у шовкову ковдру.

Олег почекав, поки її дихання стане рівним, тихо підвівся з ліжка й вийшов на великий панорамний балкон. Нічний Київ шумів десь далеко внизу. Холодне повітря приємно тверезило голову. Сорокін дістав телефон і набрав свого незмінного лайф-коуча. Той відповів після другого гудка, наче й не збирався спати.

– Слухаю, Олеже.

– Олександре, все закінчено, – тихо, щоб не розбудити Олену, але радісно мовив Олег. – Фінальні папери завізовані, інвестори на моєму боці. Антон усунутий. Фірма фактично моя.

– Я й не сумнівався в тобі, – спокійно відповів коуч на тому кінці дроту. – Коли емоції відступають, чистий розрахунок завжди перемагає. Ти добре засвоїв мої уроки.

– І це ще не все, – Олег мимоволі посміхнувся, дивлячись на вогні Печерська. – Кілька годин тому я освідчився Олені! І вона погодилася! Ми одружуємося!

– Що ж, вітаю тебе з цими двома подіями, Олеже. Подвійний тріумф. Ти отримав компанію і жінку, яку хотів. Тільки пам’ятай: велика влада вимагає ще більшого контролю. Не розслабляйся. Тепер ти граєш у вищій лізі. Добраніч, директоре. Завтра новий день!

У слухавці почулися короткі гудки. Олег сховав телефон у кишеню халата, глибоко вдихнув нічне повітря і подивився на своє відображення у склі балконних дверей. Він мав усе, про що колись мріяв хлопець із провінції. Його нова імперія була побудована на уламках чужих життів, але зараз, дивлячись на вогні мегаполісу, він відчував лише абсолютну, залізобетонну впевненість у власному успіху. Навіть не підозрюючи, що на нього чекає далі…