Повільна отрута

Реалізація плану Олександра затягнулася на довгі чотири місяці, які перетворилися для Олега на щоденну, витончену гру. Перехоплення влади відбувалося не штурмом, а методичними кроками, які вели його до поставленої мети. 

Першим кроком Сорокіна став повний контроль над комунікацією. Він офіційно впровадив у компанії нову CRM-систему під приводом “модернізації та захисту даних”. Справжньою ж метою було те, що всі запити від ключових клієнтів автоматично дублювалися на його особисту пошту та робочий месенджер. Коли дзвонили великі партнери – одесити, харків’яни чи іноземці, Олег м’яко, але впевнено перехоплював слухавку у секретарки Катерини, перед цим зауважуючи: 

– Катю, Антон Леонідович зараз нездужає, перемикай на мене, я в курсі всіх деталей.

Клієнти швидко звикли до того, що директор постійно “на важливих перемовинах” або “у відрядженні”, а всі реальні питання – від знижок до відвантажень – миттєво й чітко вирішує Сорокін. Протягом двох місяців Антон Леонідович перетворився для зовнішнього світу на міфічну фігуру, яка існувала лише на папері.

Тим часом сам шеф стрімко котився у безодню. Смерть Марини остаточно вибила з-під нього опору. Якщо раніше він ховав пляшку в стіл, то тепер у його кабінеті відкрито стояв кришталевий графін, який Катерина ледь устигала наповнювати коньяком. Його колись залізний голос зараз віддавав хрипотою, руки помітно тремтіли, а в очах оселився постійний туман байдужості. Директор міг годинами сидіти, дивлячись в одну точку на стіні.

Олег безсоромно користувався цією втратою пильності й щодня о пів на шосту вечора, коли офіс порожнішав, заходив до кабінету шефа з оберемком документів.

– Антоне Леонідовичу, тут поточні звіти, рахунки на митницю й акти приймання, – обережно звітував він, розкладаючи папери перед сп’янілим керівником. – Потрібен ваш підпис, щоб завтра зранку машини вийшли в рейс.

– А, Олеже... Давай, – директор навіть не намагався вчитуватися в дрібний шрифт. Він брав ручку й машинально ставив розмашисті автографи там, де заступник завчасно наліпив маленькі стікери. – Ти ж усе перевірив? Я тобі довіряю, ти молодець... Що б я без тебе робив?!

– Не турбуйтеся, у мене все під контролем, – посміхався Олег, акуратно забираючи підписані листи.

Серед сотень рутинних накладних та звітів Олег щоразу ховав один-два потрібні йому папери. Спочатку це були внутрішні накази про розширення повноважень заступника, потім – зміна банківських карток зі зразками підписів. Антон Леонідович власноруч, сам того не розуміючи, передавав Олегу право одноосібного розпорядження рахунками компанії.

Паралельно Олег, звісно ж за вказівкою коуча, збирав компромат. Після кожного візиту до кабінету він фіксував стан шефа. В його особистому сейфі накопичувалися акти внутрішнього аудиту про фінансові збитки через несвоєчасне підписання контрактів директором, копії медичних довідок про виклики приватної швидкої допомоги (яку Олег сам же й викликав шефу для “детоксикації”, оформлюючи все через знайомого лікаря Олександра), а також записи з камер відеоспостереження, де було чітко видно, в якому стані Антон Леонідович залишає офіс.

Кульмінація цієї “вистави одного актора” прийшлася на кінець літа. Олександр через свої канали зв’язався з двома основними німецькими інвесторами, які володіли тридцятьма відсотками акцій фірми. Їм конфіденційно надали “об’єктивний звіт” про те, що генеральний директор компанії є хронічним алкоголіком, який не контролює бізнес, а фірма тримається виключно на його заступнику – Олегові Сорокіну. Німці, для яких стабільність була релігією, впали в паніку.

Того ж вечора Олег зайшов до Антона Леонідовича з фінальним пакетом документів. Директор був у жахливому стані. Він був напівпритомним, а на підлозі біля крісла лежала порожня пляшка.

– Антоне Леонідовичу, тут додаткова угода до статуту. Формальність для німців, вимагають оновлення пунктів про форс-мажори, – Олег поклав перед ним документ, який вони зі Сніжаною готували два тижні.

Це була угода про добровільне делегування права генерального підпису та управління всім пакетом акцій заступнику у разі тривалої непрацездатності або хвороби керівника. Та звісно ж, шеф про це й не здогадувався.

– Німці?.. Ну, раз німці, то давай... – пробурмотів директор, судомно стиснувши ручку. Пальці не слухалися, літери виходили кривими, але чорнило лягло чітко на лінію підпису.

– Дякую. Відпочивайте, – тихо сказав Олег, забираючи документ. Він вже знав, що найближчими днями стане повноправним хазяїном фірми. А отже, сьогодні ввечері поїде святкувати з Оленою у їхній улюблений ресторан. В його кишені вже лежала куплена заздалегідь обручка.