Тіні золотої клітки

Похорони Марини Радницької стали для всієї компанії точкою невороття, хоча ніхто з присутніх про це ще не здогадувався. Того дня небо над кладовищем затягнуло важкими хмарами, і щойно труну почали опускати в могилу, почався сильний дощ. 

Усі колеги стояли щільним кільцем, ховаючись під темними парасолями. Атмосфера стала ще гнітючішою. Антон Леонідович стояв ближче за всіх до краю могили. Він був без парасолі, вода струменіла по його сивому волоссю та стікала за комір. Директор довго дивився на труну, ховаючи очі від родичів Марини. Коли прийшов час кидати ритуальну жменю землі, його рука так сильно затремтіла, що він ледь втримав грудку. Одразу після цього шеф відійшов до своєї службової машини, дістав з бардачка пляшку коньяку й почав пити її прямо з горла, не чекаючи поминального обіду. Зі цвинтаря водій забрав його п’яним як чіп.

Олег намагався триматися осторонь. Він застебнув пальто на всі ґудзики, підняв комір і насунув капюшон, ховаючи обличчя. Його таки мучило сумління. Адже її не стало через нього. Він винен у смерті людини. Так, вона йому трохи попсувала репутацію на роботі, але Олег ніколи не бажав їй такого кінця. 

Та гучнішим за совість у його голові був страх викриття. Хтось же міг побачити їх у той вечір біля його авто. Та й Сніжанина флешка могла виявитися не такою вже й надійною. На щастя для нього, Марина не залишила жодної прощальної записки, а отже у слідства не було жодних причин підозрювати його в чомусь. Зараз провина більше лежала на шефі, який з таким соромом звільнив покійну в день її самогубства. Хоча дехто так не вважав.

– …а я вам кажу, це все через Олега, – шепотіла колегам з логістики кадровичка Світлана. – Спочатку покинув її як непотріб, потім ходив шефу на неї скаржитися. Вона ж через нього, мабуть, пити почала!

– Та ну тебе, – пошепки відказував їй один із менеджерів, косуючи око на колишнього Марини. – Ти ж бачила документи. Там триста тисяч євро. Вона сама заплуталася у своїх аферах, от нерви й здали. Хоча... Олег через це і нову посаду отримав.

– Отож-бо й воно, – додала Катерина, витираючи туш під очима. – Йти по головах – це тепер його фірмовий стиль. Мені аж моторошно поруч із ним в одному офісі перебувати. Щось з ним не так.

Олег чув лише уривки цих фраз, які доносив вітер, але силою волі змушував не реагувати на сказане. “Вони нічого не знають, у них немає доказів. Це просто заздрість через моє підвищення”, – заспокоював він себе подумки, сильніше стискаючи кулаки в кишенях.

Після похорону почалося звичне офісне життя, але колишнім воно вже не було. У Олега тепер з’явилося значно більше повноважень, як у офіційного заступника директора. А сам Антон Леонідович після смерті підопічної змінився. Трагедія зламала його внутрішній стрижень, і він почав потроху прикладатися до пляшки прямо на робочому місці.

– Олеже, зайди до мене, – глухо пролунав голос шефа в селекторі під кінець чергового робочого дня.

Коли Олег увійшов, він ледь стримався, щоб не “фукнути”. У кабінеті виразно відчувався запах спиртного. Антон Леонідович сидів у кріслі без піджака, крутячи в руках кришталеву склянку з бурштиновою рідиною.

– Поглянь на ці контракти з одеситами... – директор підсунув до нього стос паперів, навіть не дивлячись у них. – У мене сьогодні голова зовсім не варить. Якщо там все гаразд – завіряй без мене. Я тобі повністю довіряю.

– Антоне Леонідовичу, можливо, вам варто відпочити? – обережно запитав Олег, забираючи теку. – Поїхати кудись на тиждень? Я повністю підстрахую фірму, все під контролем.

– Куди їхати, Олеже? Від себе не втечеш,– шеф гірко посміхнувся і одним ковтком допив коньяк. – Заплющую очі – і бачу, як вона на кухні каву робить, незворушна така... А я на неї кричав. Звільнив... Ех, гаразд. Займися справами. Тепер ти тут за головного.

Оклад Олега збільшився вдвічі, всі фінансові потоки та угоди тепер проходили через його руки. Здавалося б, повний тріумф. З Оленою поки що теж все було стабільно й красиво. Однак Олег усе частіше почав відчувати, що ним витончено і м’яко маніпулюють.

Це стало очевидним, коли Олена ласкою та лестощами змусила його винайняти квартиру у престижному районі Києва й переїхала до нього. Вони якраз вечеряли в одному з елітних ресторанів на Печерську.

– Котику, ти у мене такий неймовірний, – Олена ніжно провела долонею по його щоці, заглядаючи в очі. – Вся фірма на тобі тримається, ти фактично керуєш компанією. Ну хіба такий успішний чоловік, як ти, має жити в тій сірій, старій квартирі на околиці? Це ж просто смішно. Твій новий статус зобов’язує щось змінювати.

– Оленко, але ж ця оренда влетить мені в копієчку! А ми могли б витратити ці гроші на щось значно приємніше, особливо для тебе. – спробував звести все на жарт Олег. – Треба трохи раціональніше мислити.

– Раціональніше? – її губки миттєво ображено надулися, а голос став прохолодним. – Тобто на наше спільне майбутнє тобі шкода грошей? Я ж не для себе прошу, любий. Лише уяви: ти приходиш після своїх важких переговорів у розкішну дворівневу студію з панорамними вікнами на центр міста, де я чекатиму на тебе з вечерею. У прозорому пенюарчику чи лише в одному фартушку.

Уява Олега вже домальовувала решту, змушуючи голос розуму безсило замовкнути. 

– Я знайшла такий чудовий варіант у ЖК «Джек Хаус», – продовжувала тим часом Олена. – Якщо ти мене справді кохаєш і цінуєш свій успіх, ми підпишемо угоду вже завтра.