Новоспечений шпигун

Наступний ранок почався не з бадьорої пробіжки, а з тривожного очікування. О восьмій тридцять Олег уже сидів у своїй машині неподалік офісу, нервово вистукуючи пальцями по керму. Рівно за розкладом у скло пасажирських дверей тихо постукали. Олег здригнувся, розблокував двері, і на сусіднє сидіння швидко сіла Сніжана.

Не промовивши жодного слова, помічниця Олександра дістала з сумочки крихітну чорну флешку без будь-яких маркувань і поклала її на панель приладів.

– Програма працює автоматично, потрібно лише три хвилини доступу до її залогіненого комп'ютера. Тобі знадобиться її пароль або момент, коли вона відійде, не заблокувавши екран. Краще все зробити до обіду.

Сніжана так само швидко вийшла з машини й зникла в натовпі перехожих. Олег залишився сам. Його погляд був прикутий до маленького шматочка пластику й металу. На мить йому здалося, що він потрапив у якийсь шпигунський фільм. Але це була реальність. Його реальність. 

Заховавши флешку до внутрішньої кишені піджака, він глибоко вдихнув, поглянув на себе у дзеркало заднього виду, чи не виглядає підозріло, і, переконавшись, що з обличчям все гаразд, рушив до бізнес-центру.

В офісі панувала напружена тиша. Після вчорашньої догани від Антона Леонідовича з Мариною майже ніхто не розмовляв. Сама винуватиця сиділа за своїм робочим столом, бліда, із кам'яним виразом обличчя, повністю занурена в монітор. Олег збоку спостерігав за нею, чекаючи на свій шанс.

Такий шанс з'явився об одинадцятій. Наливаючи у склянку воду з кулера, він помітив секретарку шефа, яка поспішала у відділ логістики. На його щастя, Катерина ввійшла саме до кабінету Марини, і за кілька секунд вже почулося: 

– Ти чого слухавку не береш? Я тебе викликала!

– Не дзвонило нічого.

– Тю, знову, мабуть, збій на лінії! Та то таке! Антон Леонідович тебе викликає. Треба терміново перепідписати акти по Одесі, там кур’єр уже на під’їзді.

Марина важко зітхнула, підвелася й швидким кроком попрямувала до кабінету директора, навіть не помітивши Олега, що сховався за дверима. І щойно жінки зникли за рогом офісного коридору, Сорокін непомітно прослизнув всередину. І тут йому знову підфартило: Марина в поспіху забула натиснути комбінацію клавіш для блокування екрана. Монітор світився розгорнутою базою міжнародних логістичних накладних.

“Зараз або ніколи”, – промайнуло в голові Олега.

Рука дістала з кишені флешку. Олег одним точним рухом встромив її в USB-порт системного блока під столом. Екран Марини на секунду моргнув. З'явилося маленьке чорне віконце командного рядка, в якому з шаленою швидкістю поповзли рядки коду.

10 секунд... 20 секунд…

Олегу здавалося, що кожен удар його серця лунає на весь офіс. А що, як хтось зараз зайде? А тут він сидить біля комп’ютера колишньої! Це крах репутації. Це неодмінне звільнення і кінець усьому.

Програма Сніжани тим часом працювала автономно. Вона прямо зараз інтегрувала у внутрішню систему логістики фірми підроблені рахунки-фактури, які свідчили про те, що Марина протягом останніх пів року систематично списувала кошти компанії на ліві фірми-одноденки за кордоном, займаючись відмиванням грошей.

Минула хвилина.

Віконце на моніторі зникло, база даних повернулася до свого звичного вигляду, наче нічого й не сталося. Олег судомно висмикнув флешку, заховав її назад у кишеню й швидко пішов до себе, якраз у той момент, коли двері кабінету директора відчинилися й Марина попрямувала до свого робочого місця. Вона сіла за стіл, навіть не підозрюючи, що під її логіном та особистим електронним ключем щогодини система почне генерувати докази її фінансового злочину.

Олег сів у своє крісло, відчуваючи, як тремтять коліна. Він дістав телефон і відправив Олександру коротке смс: “Все готово”. Відповідь прийшла миттєво: “Я й не сумнівався, що в тебе вийде”.

У ту ніч Олег майже не спав. Щоразу, коли він заплющував очі, йому ввижався або крижаний погляд Марини, або миготливі рядки коду на її моніторі. Проте, коли о восьмій тридцять він переступив поріг офісу, на його обличчі знову була бездоганна маска успішного й впевненого в собі чоловіка. Зараз розслаблятися чи слухати свою совість було зовсім недоречним.

Марина вже була на місці. Вона сиділа рівно, зціпивши зуби, і нервово клацала мишкою, намагаючись знайти помилку у зведеній таблиці, яка з початком робочого дня почала видавати дивні червоні прапорці системних збоїв.

Рівно о дев'ятій п'ятнадцять двері кабінету генерального директора розчинилися з таким гуркотом, що всі здригнулися. Антон Леонідович з'явився на порозі без піджака, з розстебнутим коміром сорочки, а його обличчя пашіло люттю. В руках він стискав стос щойно роздрукованих звітів від служби внутрішньої безпеки та головного бухгалтера.

– Радницька, до мене! – рявкнув директор так, що затремтіли шибки. – Бігом!

Серце Олега впало кудись у шлунок. Хвиля адреналіну миттєво змила залишки нічної втоми. Марина, яка якраз робила собі каву на кухні, здригнулася від несподіванки. Вона зустрілася поглядом з шефом, поклала горнятко з гарячим напоєм на стіл, та з незворушним виглядом, під настирними поглядами колег, пішла йому назустріч.

Коли двері за нею зачинилися, Антон Леонідович з розмаху кинув папери на стіл.