Брудна гра

Наступного ранку Олег почав втілення у життя свого брудного плану. Куплена звечора маленька пляшка дешевого коньяку, вміст якої він вилив у кухонну раковину, трішки відтягувала кишеню його пальта. Об одинадцятій годині, коли весь відділ логістики разом із Мариною рушив до конференц-зали на щотижневу нараду, Олег непомітно прослизнув до їхнього порожнього крила. 

Серце калатало так, що готове було вискочити з грудей і бігти якнайдалі від цієї авантюри, але руки, як не дивно, не тремтіли. У боротьбі з власною совістю він виявився переможцем. Олег підійшов до столу колишньої, швидко розсунув стоси папок із міжнародними контрактами та сховав між ними скляну пляшку так, щоб її темне денце злегка визирало назовні. Для більшої переконливості Олег плеснув кілька крапель антисептика з різким спиртовим запахом на її робочий стіл.

Тепер залишалося головне – знайти свідка. Олег зачекав пару хвилин, удаючи, ніби вивчає інформаційний стенд у коридорі, аж поки з приймальні директора не вийшла Катерина, особиста секретарка шефа, з купою паперів у руках.

– Катю, привіт! – максимально невимушено гукнув її Олег, підходячи ближче до крила логістики. – Слухай, ти не знаєш, Марина вже повернулася з наради? Мені терміново потрібен її підпис на документах для Печерська.

– Та ні, вони там мінімум на пів години застрягли, – відповіла Катерина, зупиняючись поруч із ним.

– Шкода... Ну, я залишу документи у неї на столі, – Олег зробив крок до робочого місця Марини, Катерина машинально рушила за ним. Олег підійшов, поклав теку і раптом театрально повів носом, злегка насупившись. – Ого... Катю, ти теж це відчуваєш? Ну й шлейф. Що це, алкоголь?

Секретарка, заінтригована його реакцією, теж підійшла ближче й принюхалася до різкого запаху спирту.

– Дійсно... наче алкоголем тхне, – здивовано пробурмотіла вона. – Дивно… 

Олег почав удавано оглядатися навколо і “випадково” зачепив поглядом стос папок. 

– Ой, а це що таке? – він акуратно відсунув край папки, демонструючи секретарці темне скляне денце схованої пляшки. Катерина аж рота роззявила від подиву.

– О боже... Це що, Марина прямо зранку?.. – по очах Каті Олег вже бачив, що всередині її симпатичної голівки вже народжується найсмачніша на сьогодні офісна плітка. – Ну, тепер зрозуміло, чому вона останнім часом така знервована ходила.

– Катю, будь ласка, тільки нікому ні слова, особливо шефу, – тихо, з удаваним благородством попросив Олег, торкнувшись її ліктя. – Їй і так зараз важко. Не хочу, щоб у неї були проблеми через це.

– Звісно, звісно, Олеже, я – могила! – гаряче запевнила Катерина, хоча Олег прекрасно знав: уже за п'ять хвилин про цю знахідку знатиме весь офіс. Принаймні та її частина, яка зараз не сиділа на зібранні.

Справу було зроблено, а тому Олег зі спокійною душею і почуттям виконаного обов'язку, попрямував до свого кабінету. Вже за годину чутки, дбайливо підігріті кадровичкою Світланою, яка “випадково” зайшла до Марини за підписом і виявила знахідку, поповзли офісом. Настав час для другого кроку. Олег вичекав момент, коли директор залишиться сам, і впевнено постукав у двері його кабінету.

– Заходь, Сорокін, – шеф відірвався від паперів, на його обличчі досі читалося невдоволення через нещодавні логістичні збої. – Маєш хороші новини щодо Печерська?

– Так, Антоне Леонідовичу, ситуацію з клієнтом вдалося стабілізувати, хоч це й коштувало неймовірних зусиль, – Олег спокійно сів на стілець навпроти, демонструючи повну повагу й водночас серйозну турботу. – Але я прийшов поговорити не зовсім про контракт. Справа в логістиці. Я, здається, зрозумів причину наших останніх системних помилок.

Шеф підняв брови, зацікавившись. 

– І в чому ж вона?

– Мені дуже важко про це говорити, – Олег опустив погляд, ідеально розігруючи ніяковість. – Ви знаєте, що нас із Мариною з відділу логістики певний час пов’язували... так би мовити, особисті стосунки. Нещодавно я прийняв рішення їх припинити. Для Марини це, на жаль, стало важким ударом. Вона... не справляється із цим стресом.

– До чого ти ведеш, Сорокін? Говори прямо, – насупився директор.

– Вона почала випивати, Антоне Леонідовичу. Прямо на робочому місці. Спочатку я думав, що мені здається, намагався покривати її, списував усе на емоції. Але коли від неї вранці тхне перегаром, а в документах починається хаос – пам’ятаєте вантаж, що поїхав у Хмельницький замість Києва, а ще ця ситуація з Печерськом… Я не можу мовчати. Це вже б’є по репутації всієї фірми. Мені щиро шкода її як людину, але ця ображена гордість та пиятика на робочому місці руйнують наш бізнес.

Директор насупився, важко впершись ліктями в стіл. Алкоголь на робочому місці був для нього абсолютним табу, але як досвідчений керівник він не міг рубати з плеча лише на основі слів одного працівника. Тож Антон Леонідович мовчки протягнув руку, натиснув кнопку селектора на стаціонарному телефоні й коротко кинув: – Катю, зайди до мене. Негайно.

За секунду двері кабінету прочинилися, і на порозі з’явилася секретарка. Вона перелякано переводила погляд з похмурого боса на спокійного Олега.

– Катерино, – голос директора звучав владно і безкомпромісно. – Що за чутки ходять офісом щодо Марини з логістики? Тільки без прелюдій і чесно. Ти щось знаєш?