Спалені мости

Розмова з Мариною була неминучою, але від того не менш огидною. Олег вирішив не тягнути кота за хвіст і поставити всі крапки над «і» наступного ж вечора після того поцілунку з Оленою. Вони зустрілися в затишному скверику неподалік офісу. Марина прийшла усміхнена, очікуючи на звичні обійми, але натрапила на холодний, відчужений погляд. 

– Нам треба розійтися, Марино, – прямо й без передмов сказав Олег, тримаючи руки в кишенях пальта. – Справа не в тобі. Просто я зрозумів, що ми різні люди, і ці стосунки не мають майбутнього.

Марина застигла, її посмішка миттєво згасла. 

– Що? Олеже, це якийсь жарт? Ми ж ще три дні тому планували вихідні! – в її голосі забриніли сльози й обурення.

– Це не жарт, Марино. Мені шкода, що все так раптово, але я не бачу сенсу тягнути те, що все одно приречене, – Олег намагався тримати себе в руках. Він дивився кудись крізь неї, на перехожих у парку, натягнувши на обличчя маску абсолютної ділової відстороненості.

– Приречене?! – Марина зробила крок назустріч,  і краса її обличчя вмить згасла, спотворена гнівом та глухим нерозумінням. – Ти серйозно зараз? Ти ж ходив за мною хвостиком, заглядав у рота! Я допомогла тобі... та ти взагалі на людину став схожий завдяки мені! І тепер ти просто ось так, посеред вулиці, кажеш «мені шкода»?!

– Марино, будь ласка, давай без сцен і без криків, – тихо перебив її Олег, злегка поморщившись. – Я вдячний тобі за все. Правда. Ти чудова дівчина. Але мої пріоритети змінилися. Зараз я повністю зосереджений на кар'єрі та власному розвитку. Стосунки лише відволікатимуть. Тебе і мене.

Марина істерично та коротко розсміялася, витираючи першу сльозу, що котилася по щоці. Її, першу красуню офісу, яка звикла до багаторічних чоловічих залицянь, квітів та компліментів, тепер просто викидали на вулицю, наче якийсь непотріб. 

– Відволікатимуть? Олеже, та ти ще місяць тому боявся слово вголос сказати на нарадах! Хто тобі так мізки промив? Чи ти знайшов собі якусь іншу... якусь багатшу, га? Кажи правду!

– Нікого я не знайшов, – холодно збрехав Олег, навіть не кліпнувши оком. Всередині нього не було ні жалю, ні каяття. Лише роздратування від того, що ця сцена безглуздо затягується. – Це моє особисте рішення. Я просто вирішив бути чесним із тобою. Бажаю тобі успіху.

Він розвернувся і пішов геть, абсолютно впевнений в тому, що залишив це минуле там, позаду, серед пожовклого листя скверу.

Але виявилося, що втекти було не так просто, коли ви працюєте в одній фірмі й не можете просто сховатися за зачиненими дверима. Наступного ж ранку офіс, який Олег вважав фортецею свого успіху, раптом стиснувся до розмірів клітки. Кожен крок коридором тепер загрожував зіткненням «віч-на-віч». 

Марина не вірила в раптову «втрату почуттів». Вона намагалася ловити його біля вбиральні чи на корпоративній кухні та вимагала пояснень. Її телефонні атаки не припинялися ні на мить. Щовечора Олег отримував десятки смс: «Я сумую за тобою...», «Чому ти мовчиш?».

Згодом у хід пішла важка артилерія. Марина почала надсилати відверті, звабливі світлини, де вона в шовковій білизні чекала на нього на своєму ліжку, підписуючи їх: «Твій улюблений десерт холоне... Приїжджай, усе забудемо». Раніше від таких кадрів у Олега знесло б дах, але зараз він був з головою поглинутий новими, палкими та пристрасними стосунками з Оленою. Колишня його більше не цікавила. Він просто ігнорував повідомлення, залишаючи їх без відповіді, що ранило Марину ще сильніше.

Знехтувана жіноча гордість, як кажуть, небезпечна зброя. Розуміючи, що її просто викреслили з життя без видимих причин, Марина перейшла від благань до дій. Вона вирішила дізнатися правду за будь-яку ціну й почала стежити за Олегом.

Шанс випав у п'ятницю. Щойно робочий день добіг кінця, Марина непомітно вийшла слідом за Олегом на парковку біля бізнес-центру. Вона сховалася неподалік й затамувала подих.

Олег підійшов до новенького, блискучого кросовера японської марки, який він буквально кілька днів тому взяв у кредит під шалені відсотки (звісно ж, за порадою Олександра, який наполягав, що успішний чоловік не може їздити на маршрутці). Колишній за допомогою брелока зняв авто з сигналізації і в цей момент до машини підійшла висока, неймовірно струнка дівчина у світлому пальті. На обличчі Олега з’явилася така щаслива посмішка, якої Марина не бачила за весь час їхнього недовгого роману.

Він по-лицарськи, з витонченим жестом відчинив перед Оленою пасажирські дверцята, почекав, поки вона сяде, обережно прикрив їх і, обійшовши капот, сів за кермо. Автомобіль безшумно рушив із парковки.

Марина стояла, стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні, ледь не розідравши їх до крові. Сльози образи миттєво висохли, поступившись місцем пекучій люті. То от воно що! Її проміняли на іншу. Її, яка пришивала йому ґудзики, яка підтримувала його і вірила в нього ще тоді, коли він був звичайним сірим невдахою. А вона ж здогадувалася… Та не хотіла вірити своїй інтуіції.

– Ах ти ж покидьку... – прошипіла Марина в порожнечу, дивлячись на червоні габаритні вогні машини, що зникала вдалині. – Ти думаєш, що впіймав Бога за бороду? Думаєш, став великим босом?

Вона різко розвернулася і пішла геть. У її голові вже вибудовувався чіткий, безжальний план. Вона працювала в логістиці й мала доступ до багатьох внутрішніх документів фірми, зокрема й до тих преміум-контрактів та аудитів безпеки, які Олег так успішно укладав останнім часом.