Не все так просто

Різкий, пронизливий звук стандартної мелодії iPhone буквально висвердлював мізки.  Олег, не розплющуючи очей, навпомацки провів рукою по комоду, знайшов телефон і роздратовано тицьнув на «Відкласти». Світ затих ще на дев’ять хвилин. Потім усе повторилося. І ще раз. І ще.

Коли він нарешті змусив себе розліпити повіки, кімнату вже заливало яскраве недільне сонце. Голова була важкою від випитого напередодні дорогого вина, а в роті можна було сушити одяг. Олег сів на ліжку, стиснувши скроні пальцями. Він чудово пам’ятав свої вчорашні п’яні обіцянки Олександру: прокинутися о шостій ранку, вийти на пробіжку, зробити зарядку, почати нове життя…

Олег кинув погляд на екран телефона й похолов. На годиннику була одинадцята година. А прямо під цією цифрою висіло непрочитане повідомлення від Сніжани, надіслане пів години тому:

«Доброго дня, Олеже. Олександр Павлович попросив мене допомогти Вам із шопінгом замість Марини, у неї змінилися плани. Чекаю на вас рівно о 12:00 біля головного входу в ТРЦ "Глобус". Будь ласка, не запізнюйтеся. Мій час чітко розпланований».

– А щоб тебе! – вилаявся Олег сам до себе, підірвавшись з ліжка.

До центру їхати щонайменше хвилин сорок. Яка вже там пробіжка, який душ! Олег спішно натягнув вчорашні пом’яті джинси, першу-ліпшу футболку з шафи й накинув зверху куртку. Навіть поголитися не встиг – лише швидко зачесав п’ятірнею розкуйовджене волосся, глянувши на своє бліде, заспане обличчя в дзеркало. Звідти на нього дивився справжній «переможець по життю», нічого не скажеш. 

Він вилетів із квартири, перестрибуючи через сходинки, кулею вискочив із під’їзду і… ледь не збив з ніг дівчину, яка саме проходила повз. Вона зойкнула, змахнувши руками, а Олег дивом утримав рівновагу, вхопивши її за лікоть за міліметр до асфальту. 

– Ой! – дівчина відсахнулася вбік, ледь втримавши на повідку маленького білого пуделя.

Олег зупинився як укопаний, ковтаючи ротом повітря. Перед ним була вона. Та сама незнайомка з ресторану. Сьогодні на ній були стильні світлі джинси та яскрава жовта курточка, яка неймовірно їй пасувала. Без вечірнього макіяжу вона виглядала ще привабливіше, хоча й трохи збентежено.

– Ви?! – вихопилося в Олега раніше, ніж він встиг подумати.

Дівчина промовистим поглядом оцінила його заспану фізіономію з розкуйовдженою чуприною і знову зазирнула в очі — тепер уже з відвертим кепкуванням. 

– Слухайте, ви що, кілер? – серйозним тоном запитала вона, хоча в очах грали бісики. – Вас підіслали, щоб мене усунути? Бо ви вже вдруге за добу так ефектно на мене налітаєте в різних куточках міста. Наступного разу ви одразу матеріалізуєтеся в мене на кухні? 

Олег миттєво почервонів до кінчиків вух, почуваючись найдурнішим створінням на планеті.

– Ні, ні, що ви! Я не кілер! – замахав він руками, виправдовуючись так гаряче, наче його справді в чомусь звинувачували. – Я тут живу, ось у цьому під’їзді! А вчора… вчора це просто був збіг обставин. Я справді дуже перепрошую, я просто жахливо запізнююся!

Дівчина тихо приснула зі сміху, явно задоволена тим, яке враження справила. 

– Та я жартую. Біжіть уже, рятуйте світ, агенте 007, – вона злегка смикнула повідець. – Ходімо, Арчі.

Вона вже розвернулася, щоб піти, і Олег знову відчув усю свою безпорадність. Ноги наче налилися свинцем, а дихання й зовсім збилося. «Спитай номер! Ну ж бо, бовдуре!» – кричав внутрішній голос. Але він зміг видавити з себе лише одне:

– Зачекайте! Як вас звати?

Вона зупинилася, озирнулася через плече й м’яко посміхнулася: 

– Олена.

– А я Олег… – крикнув він уже навздогін, дивлячись, як вона віддаляється. 

Він провів її поглядом ще кілька секунд, подумки караючи себе за те, що знову не наважився попросити номер телефону. 

«Який же я дурень, – думав Олег, біжучи до зупинки. – Ну нічого, тепер я хоча б знаю, що вона живе десь поруч».

У маршрутці було душно, а недільні затори остаточно поховали надію приїхати вчасно. Коли Олег підбіг до скляних дверей торгівельного центру, на годиннику було вже 12:20.

Сніжана стояла біля входу, схрестивши руки на грудях. Наглухо застебнуте строге пальто додавало їй офіційності, а застиглий вираз обличчя  не обіцяв нічого хорошого. Привітна секретарка з офісу Олександра кудись зникла – зараз перед Олегом стояла холодна, залізна леді.

– Запізнення на двадцять хвилин, Олеже, – замість привітання сухо чеканила вона, навіть не подивившись на нього. – Мій час – дорогоцінний. Я роблю вам величезну послугу у свій вихідний день на особисте прохання шефа, а ви змушуєте мене чекати.

– Вибачте, Сніжано… такі затори на дорогах, і взагалі… – Олег винувато опустив очі, намагаючись віддихатися після шаленого спринту. 

– Мені не потрібні виправдання. Потрібен результат. Ходімо, у нас мало часу, – відрізала вона й швидким, впевненим кроком попрямувала в бік ескалаторів.

Наступні три години перетворилися для Олега на справжній марафон. Сніжана орієнтувалася в брендах та магазинах чоловічого одягу як професійний байєр. Вона безжально відкидала все, що подобалося Олегу, називаючи його смак «ринковим стилем минулого століття». А потім знімала з вішаків речі, які вважала доцільними, кидала їх Олегу в руки й наказувала йти до примірочної.