Нове знайомство

На вулиці накрапав дощ. Потік машин, власники яких спішили додому, збільшувався щохвилини. Короткими перебіжками, перестрибуючи через калюжі та намагаючись вивертатися від бризок з-під коліс автомобілів, Олег дістався кав’ярні. Залишивши парасольку у спеціальній корзині біля входу, він пройшов всередину. У повітрі розносилися аромати кави та випічки. Грала легка музика з джазовим мотивом. Повне забуття… і про погану погоду, і про негаразди на роботі...

Публіка тут була різна. Пара закоханих, що годувала одне одного шоколадним тістечком та про щось ніжно перешіптувалась. Трійко подружок, що голосно і жваво обговорювали новий серіал на NETFLIX. Декілька підлітків у навушниках за екранами своїх ноутбуків. І, нарешті, чоловік років тридцяти, одягнений досить неформально, у светр та джинси, але з першого погляду було зрозуміло, що речі – брендові та зовсім не дешеві. Стильна зачіска, вольовий погляд, доглянута шкіра обличчя – все це видавало у ньому забезпечену людину. Образ довершувала пара італійського взуття, чистого та сухого, незважаючи на погоду, та ROLEX, який виглядав з-під рукава кашемірового светра. Олег, недовго думаючи, підійшов до незнайомця.

– Ви мабуть Олександр, – забувши привітатися, заговорив він ніяково.

– Так, вгадали! Тоді Ви, мабуть, Олег, – усміхнувся чоловік і жестом запросив нового знайомого сісти.

– Приємно познайомитися, – вони потисли одне одному руки. Підійшла офіціантка.

– Чашечку кави, – зробивши замовлення, Олег знову повернувся до співбесідника. – А знаєте, Ви мені видаєтесь дуже знайомим… Ми раніше десь зустрічалися?

– Ну по-перше, Олеже, давай відразу на «ти». Ми десь одного віку з тобою…

– Не заперечую, – відразу погодився той, не дочекавшись кінця фрази.

Олександр лиш усміхнувся у відповідь на цю безтактність і продовжив:

– Ми дійсно вже зустрічалися… Сьогодні. Біля входу…

Точно! Як же це Олег відразу не впізнав у своєму співбесіднику ранкового незнайомця, якого він ледь не збив, поспішаючи до себе в офіс. Он воно що! Зрозуміло тепер, як візитівка до нього потрапила. Ніби читаючи його думки, Олександр мовив далі:

– Коли ми зіштовхнулися біля дверей, ти виглядав таким заклопотаним, таким нещасним – без образ! – що я просто не міг пройти повз. Тому і непомітно поклав свою візитку до твоєї кишені.

– Дуже спритно ти це зробив! Я навіть не помітив! Так лише фокусники та кишенькові злодії можуть, – намагався пошуткувати Олег.

– Ха-ха-ха, – Олександр щиро засміявся, – ну на рахунок криміналу похвастатися не можу, а от з приводу магії та фокусів деякі знання маю, що вже гріха таїти?

Офіціантка принесла кави й, кинувши зацікавлений погляд на красивого усміхненого чоловіка і цілковито ігноруючи його співрозмовника, пішла до інших столиків.

– Ну що ж, як кажуть, карти розкриті. Ти дізнався, звідки у кишені виявся папірець з моїм номером. Тепер хочеться послухати твою життєву історію. Адже щось змусило тебе набрати мене. Тож розповідай!

І Олег розповів. І про бідне дитинство у маленькому містечку на Прикарпатті, і про невдалу низку романтичних стосунків, і про відсутність кар’єрного зросту та будь-яких подальших перспектив у житті та в цілому. Не забув пригадати і про останню розмову з начальником та парі, яке вони уклали. Він так щиро виправдовувався, так повірив у те, що це просто доля до нього несправедлива, що вже до кінця своєї розповіді почав себе жаліти. Співбесідник слухав уважно і не перебивав. Час від часу, правда, на його обличчі проступала ледь помітна посмішка, та Олег, зайнятий своєю персоною, її не помічав.

Коли оповідач нарешті замовк, Олександр мовив:

– То ти щиро вважаєш, що в усьому цьому винен не ти?

Зависла пауза.

– А я тут до чого? – нарешті порушив тишу Олег. – Так склалися обставини. І взагалі я вважаю, що мої невдачі у житті – це мені мабуть пороблено.

– Ну от ніяк не думав, що почую таке від дорослого чоловіка! – щиро здивувався Олександр. – А тепер послухай мене. Все, що відбувається з тобою, це твоя, і лише ТВОЯ провина.

– Та ну… Бути такого не може…

– Повір мені! – він демонстративно відсунув рукав светру і показав Олегу свій «ролекс». – Думаєш, звідки він у мене?

– Мабуть тата заможного маєш…

– Я – сирота, – у голосі Олександра почулися сумні нотки.

– Серйозно? – Олегові стало ніяково і він швидко перевів тему. – Може тоді дружина подарувала?

– Я – неодружений. Хоча і маю дівчину. Але ти знову не вгадав.

– Ну, може ти у лотерею виграв?

– Ха-ха-ха, – знову щиро засміявся Олександр. – У такі казкові сценарії збагачення вірять хіба що пенсіонерки та школярі.

– Ну тоді я не знаю… – Олег зніяковіло опустив очі. Ідеї в його голові закінчилися. – Не чесною ж ти працею на нього заробив?

– І знову ти помилився, Олеже. Усім, що я маю в житті, я завдячую лише одній людині – собі! Я себе зробив сам. Не лише у тебе було бідне дитинство. Тато – інженер на заводі, мама – вихователька. Я був досить кволим хлопчиком, тому у школі наді мною постійно знущалися однокласники. Найстрашніше ж сталося, коли мені виповнилося 12 років. Мої батьки загинули… Аварія… Так як у рідної тітки було троє дітей, а умов для проживання ще й четвертого у однокімнатній квартирі не було, мене віддали до дитячого будинку. В інтернаті, як у класиці жанру, – побиття, відвойовування території, перше розчарування у сенсі життя. Тоді я почав тренуватися. Разом з двійком таких же нікчемних невдах як я. Ми ходили на бокс, а ще бігали щоранку, поки всі інші спали. І вже через півроку я міг дати відсіч будь-кому, хто наважувався до мене причепитися.