Нове знайомство

На вулиці накрапав дощ. Потік машин, власники яких спішили додому, збільшувався щохвилини. Короткими перебіжками, перестрибуючи через калюжі та намагаючись вивертатися від бризок з-під коліс автомобілів, Олег дістався кав’ярні. Залишивши парасольку у спеціальному кошику біля входу, він пройшов усередину. З порогу його огорнув густий аромат кави та свіжої випічки, а тихий джазовий мотив довершив атмосферу. Тієї ж миті весь зовнішній світ із його похмурою негодою та робочими клопотами просто розчинився в повітрі. 

Публіка тут була різна. Пара закоханих, які ніжно про щось шепотілися і годували одне одного шоколадним тістечком. Трійко подружок, що голосно і жваво обговорювали новий серіал на NETFLIX. Декілька підлітків у навушниках за екранами своїх ноутбуків. І, нарешті, чоловік років тридцяти, одягнений досить неформально, у светр та джинси, але з першого погляду було зрозуміло, що речі – брендові та зовсім не дешеві. Стильна зачіска, вольовий погляд, доглянута шкіра обличчя – все це видавало у ньому забезпечену людину. Образ довершувало італійське взуття — бездоганно чисте й сухе, попри негоду на вулиці, — та годинник ROLEX, що ледь визирав  з-під рукава кашемірового светра. Олег на мить завагався, але все ж підійшов до незнайомця. 

– Ви, мабуть, Олександр, – забувши привітатися, заговорив він ніяково.

– Так, вгадали! Тоді Ви, мабуть, Олег, вітаю! – усміхнувся чоловік і жестом запросив нового знайомого сісти.

– Приємно познайомитися, – вони потисли одне одному руки. Підійшла офіціантка.

– Чашечку кави, будь ласка, – зробивши замовлення, Олег знову повернувся до співбесідника. – А знаєте, ви здаєтеся мені дуже знайомим… Ми раніше ніде не зустрічалися? 

– Ну, по-перше, Олеже, давай одразу на «ти». Ми десь одного віку з тобою…

– Не заперечую, – відразу погодився той, не давши йому договорити. 

Олександр лиш усміхнувся у відповідь на цю безтактність і продовжив:

– Ми дійсно вже зустрічалися… Сьогодні. Біля входу…

Точно! Як же це Олег відразу не впізнав у своєму співбесіднику ранкового незнайомця, якого він ледь не збив, поспішаючи до себе в офіс. Он воно що! Зрозуміло тепер, як візитівка до нього потрапила. Ніби читаючи його думки, Олександр мовив далі:

– Коли ми зіштовхнулися біля дверей, ти виглядав таким заклопотаним, таким нещасним – без образ! – що я просто не міг пройти повз. Тому і непомітно поклав свою візитку до твоєї кишені. 

– Дуже спритно ти це зробив! Я навіть не помітив! Так лише фокусники та кишенькові злодії можуть, – намагався пожартувати Олег.

– Ха-ха-ха, – Олександр щиро засміявся. – Ну, щодо криміналу, то тут мені хвалитися нічим, а от щодо магії та фокусів – дещо вмію, ніде правди діти. 

Офіціантка принесла кави й, усміхнувшись красивому чоловікові та цілковито ігноруючи його співрозмовника, пішла до інших столиків.

– Ну що ж, як кажуть, карти розкриті. Ти дізнався, звідки у кишені взявся папірець з моїм номером. Тепер хочеться послухати твою життєву історію. Адже щось змусило тебе набрати мене. Тож розповідай!

І Олег розповів. І про бідне дитинство у маленькому містечку на Прикарпатті, і про невдалу низку романтичних стосунків, і про відсутність кар’єрного зросту та будь-яких подальших перспектив. Не забув пригадати й про останню розмову з начальником та парі՛, яке вони уклали. Він виправдовувався так щиро і так глибоко вірив у несправедливість долі, що під кінець власної сповіді вже ледве не плакав від жалості до себе. Співбесідник слухав уважно, не зважаючи на паузи й не перебиваючи. Щоправда, час від часу на його вустах з’являлася ледь помітна усмішка, але Олег, заглиблений у власні образи, цього не помічав. 

Коли оповідач нарешті замовк, Олександр мовив:

– То ти щиро вважаєш, що в усьому цьому винен не ти?

Зависла пауза.

– А я тут до чого? – нарешті порушив тишу Олег. – Так склалися обставини. Та й узагалі, мені здається, що всі ці життєві негаразди – то якісь вроки. Мені точно пороблено. 

– Ну от ніяк не думав, що почую таке від дорослого чоловіка! – щиро здивувався Олександр. – А тепер послухай мене. Все, що відбувається з тобою, це твоя, і лише ТВОЯ провина.

– Та ну… Бути такого не може…

– Повір мені! – він демонстративно відсунув рукав светра і показав Олегу свій «Ролекс». – Думаєш, звідки він у мене?

– Скоріш за все, тата заможного маєш…

– Я – сирота, – у голосі Олександра почулися сумні нотки.

– Серйозно? – Олегові стало ніяково і він швидко перевів тему. – Може тоді дружина подарувала?

– Я – неодружений. Хоча і маю дівчину. Але ти знову не вгадав.

– Ну, може ти у лотерею виграв?

– Ха-ха-ха, – знову щиро засміявся Олександр. – У такі казкові сценарії збагачення вірять хіба що пенсіонерки та школярі.

– Ну тоді я не знаю… – Олег зніяковіло опустив очі. Ідеї в його голові закінчилися. – Не чесною ж ти працею на нього заробив?

– І знову ти помилився, Олеже. Усім, що я маю в житті, я завдячую лише одній людині – собі! Я себе зробив сам. Не в одного тебе було бідне дитинство. Мій тато працював інженером на заводі, мама – вихователькою. Я був досить кволим хлопчиком, тому у школі наді мною постійно знущалися однокласники. Найстрашніше ж сталося, коли мені виповнилося 12 років. Мої батьки загинули… Аварія… Оскільки у рідної тітки було своїх троє дітей, а умов для проживання ще й четвертої в однокімнатній квартирі не було, мене віддали до дитячого будинку. В інтернаті, як у класиці жанру: побиття, боротьба за виживання і перше розчарування у сенсі життя. Тоді я почав тренуватися. Разом з двома  такими  ж нікчемами як я. Ми ходили на бокс, а ще бігали щоранку, поки всі інші спали. І вже через пів року я міг дати відсіч будь-кому, хто наважувався мене зачіпати.