Пан або пропав

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Олег стояв біля вікна своєї невеличкої орендованої квартири. Йшов дощ. Дерева здригалися від вітру. Сірі хмари заполонили все небо і чекати на сонце сьогодні було безглуздо. Ще один сірий-сірий ранок. Філіжанка з несмачною розчинною кавою в руках. Два бутерброди з несвіжою ковбасою і сиром на столі. Черговий хіт на хвилях «щось-там щось там ФМ». Його ранкова рутина.

А життя? Наспіх з’їдений сніданок. Півгодини у забитій маршрутці, потім ще півгодини на метро, вдаючи, що спить, щоб не поступатися місцем. Восьмигодинний робочий день, де немає жодних позитивних зрушень чи кар’єрного зросту. Де ніхто не цінує проробленої роботи. Адже він – лише гвинтик у корпоративній системі. Простий працівник. Такий, як і десятки його колег, що ділять з ним офісний простір. Менеджер з продажу. Невеличка база постійних клієнтів, постійний безуспішний пошук нових.

Завтра Олегові виповниться тридцять. Але особливого приводу для радості він не бачить. Ні друзів, ні дівчини. Батьки – у далекому Прикарпатті. По суті, він – самотній, некомунікабельний і безперспективний.

А скільки разів він намагався щось змінити. На книжковій полиці й досі стоять декілька десятків книг із тайм-менеджменту, самовдосконалення та «простих рецептів як стати мільйонером». І що ж? Все це прочитано. Дещо впроваджено у життя. Але безрезультатно. Організованим самовдосконаленим мільйонером Олег так і не став. А слова «прокрастинація», «вигорання» та «антимотивація» міцно засіли в його голові. От якби прийшов хтось і сказав: «Зроби це, а потім це…» Він би неодмінно сумлінно все виконував. І мабуть досягнув би гарних результатів. Але ж де цей хтось?..

Олег відігнав думки й відійшов від вікна. Стрілки годинника показували пів на восьму. А отже, слід було швиденько збиратися на роботу. Бос і так вже тричі акцентував увагу на частих запізненнях несумлінного працівника і пообіцяв, що наступного разу це закінчиться відрахуванням коштів із зарплати. Потрібно було взяти себе в руки. Наспіх проковтнувши несмачні бутерброди й запивши їх такою ж несмачною кавою, він натягнув на себе сірий светр та джинси, чорне пальто та черевики, й вибіг з дому. Вже спустившись на два поверхи донизу, згадав, що забув парасольку. Довелося вертатися. На шляху до зупинки не помітив великої калюжі й тепер його шкарпетки були безнадійно мокрими. Крім того, ще здалеку Олег помітив, що його маршрутка від’їжджає від зупинки. Спринт на 300 метрів не приніс бажаного результату. Він запізнився. Наступний автобус приїде лише через тридцять хвилин. Ех… Доведеться викликати таксі… До зарплати ще тиждень, а Олег витратив майже усі кошти. Таксі означало – сьогодні без обіду. Та й завтра теж… Але і відрахувань за запізнення не хотілося.

Приїхавши до будівлі, в якій знаходився його офіс, Олег швиденько розплатився з таксистом і побіг до входу. У дверях він ледь не збив з ніг молодого чоловіка у дорогому пальто.

– Вибачте, – прокричав Олег, добігаючи до ліфта, двері якого мали от-от зачинитися.

Чоловік лише пильно на нього подивився, і не сказавши нічого у відповідь, вийшов з будівлі.

За Олеговим робочим столом уже сидів його начальник.

– Ще б хвилина, Сорокін, і прощавай частина зарплати, – такими словами він привітав свого підлеглого.

– Антон Леонідович… – почав було виправдовуватися Олег, та той його перебив:

– Знаю я все, що ти скажеш. У тебе, Сорокін, завжди якісь поважні причини. Пішли до мене, хочу з тобою про дещо поговорити.

«Ну все, зараз він скаже, що мене звільнено… Що, догрався, Олеже? Ну що за день такий сьогодні…»

Вони зайшли до світлого і просторого кабінету. З шикорого вікна відкривався панорамний вид на головну площу міста. Антон Леонідович сів за свій стіл і запропонував Олегові місце навпроти.

– Давно вже збирався з тобою поговорити, Сорокін, – він завжди називав підлеглих за прізвищами, – розкажи мені, що з тобою останнім часом відбувається?

– Відсутність організації! – випалив Олег, сам від себе не ждучи такої відвертості. – У всьому. У житті. У роботі.

– Не очікував від тебе такої прямої відповіді, – голос начальника і дійсно звучав здивовано, – але я відвертість схвалюю. Добре, коли людина може об’єктивно поглянути на своє життя і сказати, у чому криється головна проблема.

Олег, погоджуючись, кивнув.

– Я ось тут переглянув звіти за останній рік. У січні та лютому ти показував неабиякі результати. А потім все знову якось «заглохло». Поясниш цей парадокс?

Пояснення було простим. На новорічному корпоративі він отримав у подарунок від «секретного Санти» книгу «Екстремальний тайм-менеджмент». Почав читати. І пішло-поїхало. Нові ідеї. Натхнення. Мотивація. Як наслідок – декілька нових клієнтів. Зліт продажів. Навіть з дівчиною познайомився і почав зустрічатися. Але все це тривало недовго. Спочатку пішла дівчина – не витримала частих скасувань побачень через роботу. Піднесений настрій змінився депресією. А руки опустилися. Вертітися, як білка у колесі, задля примарного майбутнього не дуже хотілося. Але як таке шефу поясниш?

– Ну ви ж знаєте, Антоне Леонідовичу, новорічні обіцянки самому собі тривають недовго… – намагався віджартуватися Олег, хоча настрій був зовсім невеселий.