ЧАСТИНА ДРУГА. БУРЕВІЙ СВОБОДИ

Будь живий, нікому на дорозі

Не ставай впоперек горла плугом.

Рукавиці мерзнуть на морозі -

Не замерзне тільки той, хто стане другом…

Зі стародавньої народної пісні

1. Біцепси Самсона

Під самий вечір геннаради, двоє, регочучи на все горло і дивуючись, а третій лаючись і також регочучи та вигадуючи несусвітні кари і прокльони, отримали через всюдисущого Леоніда Бучму (який, тихенько пошкрібши в хвіртку, сам її і приніс) свіжий примірник газети «Витачівська правда», в якій на першій шпальті красувався химерний, як на вільну і без кордонів журналістику, заголовок: «Доки грузини живитимуться у титульній гречці?»

У статті (підписаній якимось псевдонімом, що явно мало відповідав дійсності), що займала дві шпальти – першу і другу плюс карикатура (в ній візуально вгадувався «новий кавказький хазяїн «Шелтера»), йшлося про природну гостинність українців і неприродне нахабство будь-яких не титульних чужинців.

Усе це писиво, зрештою, за задумом умільця-автора все-таки мало на меті зміцнення україно-кавказької дружби і зняття напруги в царині ксенофобії. Що могла б тільки зростати, аби автор вчасно не повідомив насленню тридцятитисячного міста «кричущі факти».

Однак, перетравивши ці факти правильним чином і позбавившись в такий спосіб всіх ксенофобічних комплексів, і ми, і чужинці, згідно з автором, могли сміливо крокувати в будь-яке наступне спільне майбутнє не те що не озираючись, а навіть узагалі заплющивши очі.

Саме такою авторові уявлялася сила власного вміння переконувати читача. Як ці «кричущі факти», вичитані в найправдивішій із газет світу, насправді сприйняли мешканці міста, не відомо. Але відомо, що навіть коли вся ця історія, описувана тут мною, щасливо вгамувалася, то ще років з двадцять після цього ставні місцевих хат залишалися надійно зачиненими: аби який-небудь випадковий вітер не зруйнував природного і зовсім невипадково набутого титульного людського щастя.

Для особливо допитливих із читачів, повідомимо, що в статті йшлося ось про що. Мова статті була щонайпримітивнішою, а відтак, логічною і щонайдоступнішою для людського сприйняття (відсутні були хіба що нецензурні вислови). Уже це само по собі мало видавати і видавало автора – по всій Титульній Україні так дохідливо вмів писати лише Самсін Гарний або, в гіршому випадку, хтось із його безпосередніх родичів чи, в крайньому випадку, учнів.

Починалася суперстаття з розлогих міркувань про віковічну і міцну дружбу українського та грузинського народів. Причому наприкінці цього першого абзацу мало хто з читачів, ще не підозрюючи про пастку такої дружби, не намочив сльозами газети: така вже ця дружба була гарна, вишукана, феєрична і перспективна. Далі йшлося про спільну і багато в чому схожу долю цих стражденних націй.

Цитувався навіть «Витязь у тигровій шкурі» з грузинського боку, і з нашого - «Кобзар» у виконанні Тараса Григоровича Шевченка.

У цьому місці читання на читача очікувала ще рясніша злива його власних сліз розчулення, вдячності, і несанкціоновані душею напади ксенофілії кавказького розливу.

Далі автор переходив до ролі грузинів, зіграної ними, починаючи з голови Гонгадзе, у власне перемозі великої Помаранчевої революції.

Було багато сказано про дружбу президентів, про культурний взаємообмін, про моральну підтримку на рівні держави Грузії Україною, і України – Грузією, про наслідування грузинських свіжих політтрадицій українцями і навпаки.

Потім у передовиці було вказано у вигляді висновку, що зв’язки цих двох великих народів, зокрема українського з грузинським – щонайперспективніші з-поміж будь-якої іншої довільної пари з двох націй. Після цього автор різко бив по гальмах. Але, як прозоро натякав далі він, в країні не без виродка.

В подальшому тексті, не називаючи прізвищ, але вказуючи на безумовні деталі, йшлося про «одного грузинського терориста», якому Україна люб’язно надала притулок. Однак цьому негіднику, якого вочевидь видворили за межі власної нації за якийсь тамтешній і страшний і не гідний того грузина, образ якого щойно був відпрацьований статтею, злочин, української гостинності у вигляді кулішів, пампушок і горілок виявилося явно замало. Цей грузин приїхав до них, у Витачів, і, користаючись надмірною довірливістю і сентименталізмом простої української жінки, нахабно зруйнував досі міцну, як гребля або Дніпрогес, сім`ю і скерував бідолашну молодицю у власне сексуальне рабство – про що свідчить те, що пані Галка, власниця «Шелтера», досі жодного разу не була відпущена рабовласником сама в місто, а потрапляли туди тільки під наглядом пильного та орлиного грузинського ока. Виродку славної грузинської нації показалося мало сліз нею покинутого українського чоловіка, вочевидь цим грузином заляканого до присмерті, і він підгріб до пожадливих тенет свого безсовісного закладу і ще й вісімнадцятирічну дочку Галки Віккі, яка тепер працює в «Шелтері» офіціанткою, прислуговуючи материному по коханцю у сьому. А можливо, що прислуговуючи не тільки цим, а бозна чим іще.

Усе було б ще нічого, але, щойно дізнавшись, як журналісти щонайнезалежнішого українського видання під назвою «Витачівська правда» зібралися провести розслідування усіх цих моральних злочинів пана С., то той-таки пан С. нагло увірвався до редакції і мало не до смерті забив головреда трупом собаки, яку перед тим, явно для того, аби вона була важча і билася дошкульніше, з цією метою навмисно замордував.

У принципі, як повідомляє автор статті, можливо, що в «Шелтері» годують не справжніми шашликами, а й собачатиною.

Тому що після докладного аналізу ніяка інша думка в голову не приходить. До того ж, як стало відомо авторові статті, місцева рада, спрямувавши кошти на підвищене харчування в освітніх закладах міста, не змогла виділити відповідної суми на виловлення і відстріл бродячих міських собак. Тим часом, згідно з офіційною статистикою, кількість несанкціонованих бродячих собак у місті Витачів від часу появи в ньому грузина не тільки не зростає, але суттєво знизила свої показники.