ЧАСТИНА ПЕРША. ВСЛУХАЮЧИСЬ У ТИШУ

Україна розцвіла, як чічка,

Простір запінився водограєм…

Ти люби її, цілуй у щічку,

Ну а потім вийдем, погуляєм…

З народної пісні

1. Розпущена чічка країни

Усе відбулося так, як і мало відбутися. Незважаючи на те, що в те, що може бути саме так, на початку мало хто вірив. Та ж ні. Україна перемогла. Саму себе. І тепер її квітка розцвітала саме тим незбагненним і мирним цвітом, про який безуспішно мріяв, постійно підозрюючи попереду й позаду її історії хоча б що-небудь лихе, Тарас Григорович.

Та тепер на майданах міст і на менших сільських майданчиках можна було зустріти винятково тільки щасливі обличчя. І, треба сказати, було з чого радіти. Долі сотень, і тисяч, і мільйонів були вирішені позитивно, не було жодного, чия доля кульгала б.

Відтепер, і правда, слово «нещасливий» можна було застосувати хіба що до тих невдах, що живцем, нібито щось занурене в передчасне пекло, смажилися, стяті кайданами, по численних українських тюрмах, які, правда, дали усім нам нові робочі місця.

Щастя, розпорошене в повітрі неясним, але міцним фіміамом, надихало кожного на подальше життя, подвиги і решту злетів людського духу.

І в основі цього щастя лежала елементарна простота. Ні, не було більше тих, хто були б чи навіть принаймні продовжували вважати себе олігархами! Тому що всі вони, як і було обіцяно напередодні, опинилися на тому світі.

Одні з них вирушили туди, в потойбіччя, порубані сокирами, підняті на вила чи постріляні (буцімто самочинно та самогубно) по власних кабінетах та віллах. Це відбувалося так природно і неквапно, неначе не з людьми, а з самою мовою – ніби підкреслюючи безпосередній сенс слова “справедливість”, давно тут, в Україні, підзабутий, й українськими словниками, наче прорваними та безхлібними торбами, втрачений на своїх якихось історичних і пильних шляхах.

Інші, таких було небагато, кусаючи лікті собі десь на Канарах чи Фіджах, насамкінець дочайовували останні чаї з рахунків уже навік закритих і вигреблених від них поближче до розграбованого рідного народу, ще вчора власних.

І ці останні краплі повітря життя, квапливо хапані їхніми ротами, виглядали надто поетично. Адже їм, олігархам, залишалося не так багато. І, ніби усвідомлюючи це не гірше від того, як бик чує корову, з вбивчою жагою викрадачів власних життів, безперервно худнучи і повзаючи як гадюки на власних, ще трохи ситих черевах, але уже неспроможні до влади над грошима, все ще за інерцією вони намагалися випросити собі безкоштовних сексів у яких-небудь російських потаскух і дешевих імпортних засмаглих шльондр, що з байдужим виглядом харь, мов мить, минали повз них алеями.

А, отримавши відмову, плакали вони плачем ярославен, пригадуючи баталії свого солодкого життя, футбольні матчі, яхт-клуби,членами яких вони все ще так само за інерцією почувалися, а чи запах трави приватних кортів, гас власних гелікоптерів і солодкі черева нічних джипів, повних жирних, як сало батьківщини, та тонких, як очерет, українських народних путан. І отепер, у зарослях бамбуку власного розуму конаючи від відчуття скорої й, на жаль, неминучої смерти від, скажімо, тропічної малярії, зачувши здалеку запах бензину, без лімузина, без «бехи», без батьківщини і без сенсу життя, яким раніше для них було гризти до дна невичовгану ненаситними і вільними їхніми іклами кістку своєї вітчизни, вони сприймали цей лютий літній бензин як запах найсолодшого з нектарів і найдухмянішого та наймоднішого в їхньому теперішньому становищі з одеколонів.

Деякі з них уже розчинилися в імпортному, зовсім позаукраїнському, соціумі. Причім, не найкращим для себе в соціальному плані чином. А найбільш зграбні і талановиті, видравши, відвоювавши останньою вивезеною з батьківщини реліквією – одеським чи донецькими кастетом – у якого-небудь захирілого негра паперовий ящик, уже міряли нові горизонти власного бізнесу на брегах Темз і Гудзонів біля негритянської, простої та такої осоружної їм ватри, по-сковородівському вже відчуваючи, що життя не таке лихе, а завше-таки по-філософському прекрасне.

Решті, тим, на кого ми вже натякали, і хто не встиг подолати лабетів кордонів батьківщини, яка цього разу обняла їх обіймами дужчими, ніж палка та юна коханка, пощастило помітно менше. Для всіх них тепер було неймовірною втіхою хіба що спостерігати щоденний телемарафон, в якому – на десять хвилин ощаслививши націю цим найкращим із телевидовищ – врочисто, бучно і стратегічно морально правильно катали в клітці вже не опудало, а справжнього Пахана — мумію екс-президента чи кого-небудь із його екс-свити, із найстаростніших старіст України.

Катали по великих і малих містах, по селах і по хуторах, де іноді яка-небудь сердобольна бабуся, споглядаючи вбраного в усе картате і в дивакуватому береті Костянтина Ласого чи Велеса Косолапого, о, вона таки кидала на діл сльозу сильну, як вітчизна. І тоді тільки, побачивши скільки сліз відтепер пролито за цією каталкою сорому, перестали катати. І припинили плакати.

Решта олігархоти – по тюрмах і по казематах – не трудилися. Але і не жили. І не тремт оголеного тіла на смарагдовому морі, а поодинока сльоза наглядача на вежі, коли, побачивши, що олігарх натужно, як Овод, тягне до чола руку, аби збити піт, падала, надихаючи тільки перо письменника.

Смертна кара в Україні була не тільки відмінена,а й, практично, скасована. Але помилування також не було. Тому що мала все-таки існувати і, зрештою, воцаритися справедливість. Як і обіцяв новий президент Гай Юлій Кущенко,так воно і сталося. Бандитам були відведені гетто тюрем, народу – палісадник життя. Життя, гідного українця.

Не тільки повсякденна робота, а й ікони, горшки, бандури, повальне зайняття нації бортнярством, решта ще більш достойних українських чеснот (над якими пам’ятником возвишалася щоденна потреба, що все ширіла – зібравшись гуртом на берегах рік співати, співати і ще раз співати) перестали були бути рідкістю. Щасливий настрій і шум будівництва справді великої держави запанував у досі змореній від олігархії і злиднів пострадянській Україні.