Піраміда Маслоу

Дурні сни почали відвідувати Ладу щоночі. Там вона весь час тікала від когось великого і темного. Ноги не несли, грузла, але не падала, борсалась в тих тягучих і лячних митях, та щойно її наздоганяли – прокидалась. Інколи сни були іншими, їй вдавалось з розбігу злетіти, наче ногами відштовхувалась від повітря і піднімалась все вище, над хатами, стовпами,  деревами. Чомусь завжди то було дідове село. «Добре, що село, ато врізалась би в багатоповерхівку», – думалось Ладі уві сні. Але завжди було страшно перестати бігти і підніматись вгору, бо щойно вона стишувала «ходу», як починала падати, спускатись поволі на землю вона не могла – то було не приземлення, а крах. Здавалось – це кінець, земля – то смерть… і кожен раз перед зустріччю з неминучим – прокидалась.

Новорічне свято зібгалось, спотворилось, виродилось. Бо ж не відчувала а ні свята, а ні самого нового року. Щось мало змінитись. Люди ж підсумки підбивають, плани складають, а вона не могла зробити ні того, ні іншого. Бо ж виходило якесь глупство.

Вся її піраміда Маслоу розсипалася, купи не тримаючи. «Фізіологічні потреби: дихаю, інколи їм та п’ю, сон? (ага, було колись), секс? (пішла я звідси). Безпека: так, дуже безпечно живу, одного разу в канаві ледь не прикопали, мерзла ледь не весь Грудень, життя піддавала ризикам, про які і сама не знаю. Що буде завтра, чи стабільне те «завтра»? Ні, аж ніяк. Сім’я – тільки дід з бабусею, ще трохи сестра в зоні «підтримка», з батьками пересварилась вщент, підтримки ніколи не мала, сімейні цінності – вчуся поваги до старших, он навіть сліпий дідусь їздив за сотні кілометрів, аби могилу матері доглянути, у нього точно є повага, а у мене є?.. Підбираємось до вершини: повага! Самоповага – ох як складно, впевненість: то є десь в зародку, досягнення: жива… і що там на вершині? Самовираження? Серйозно? Гепнулась та вершина об мою голову і розбилася на дрібні друзки».

Так Лада комплексувала, гнітилася та займалась самоїдством. Бабуся Аксеня казала – вітамінів не вистачає, дід – пенделя знатного. Нікуди не хотіла йти, нікого не бажала бачити. На роботі мала довгі новорічні вихідні, то ж ходила максимум з дому до магазину, з магазину додому. Голови не підіймаючи, очей не підводячи. Допоки…

Вранішню тишу квартири перервав наполегливий дзвінок у двері. Дзвонив якийсь садист, бо ж кнопку не відпускав, аби клекотіння не переривалось ні на секунду. Чи є у цієї штукенції батарейки, чого не сіли за стільки років? Чого воно не заглохне?..

Аксеня, усміхаючись якимось своїм думкам, потрохи пошкандибала до дверей. Лада з-під ковдри тільки стогнала, проклинаючи того, хто насмілився внести такий гармидер в її мирне існування в підковдровому просторі.

     – Сюрприз!!! – Шалено-радісний вигук високого голосу пустив шкірою мурах.

     – Дитино, приїхала! – Радісні вигуки збудили бентегу: хто приїхав? Судячи з відсутності подиву у голосі бабусі, вони цього «когось» чекали. Голос знайомий?

     – Язик до Києва доведе! А мене так куди хочеш заведе, і до Києва, і до Риму!

Та це ж… це…. Віта!

Ладина піраміда Маслоу розсипалася кожного дня. Відвалювались крихти, сипався пісок. А зараз за одну мить на її місці виросла нова. Сяє як новорічна ялинка, яку щойно поставили, прикрасили, гірлянду начепили. Це тобі і вітаміни, і пендель! Як виявилось, накопичена на ліжку енергія може вириватись потоком, ледь не збиваючи з ніг. Коли людина в одну мить намагається виплутатись з ковдри, встати і бігти, виходить щось дивне, або ж смішне. Встати вийшло, а от виплутатись та бігти – ні! Какофонія звуків зі спальні здивувала Віту і розсмішила старших.

 – Це що? – очі розміром з блюдце. Не бачили? Вони Вітині.

 – Це я! – на поріг вискочила Лада. Ожила. Забриніла усмішкою. Розквітла.

Щирі обійми. Як давно вони не бачились… остання зустріч біля школи, в минулому житті. Дзвінки та смс  – це не зустріч.

  – О, сестричко. Ти наче менша стала?  – Кпинила Віта.

  – Та ні, то схоже ти підросла. Як ти сюди? Чому нічого не казала? – Питання лились із Лади водоспадом, і їх було більше, ніж встигала озвучити. – А бабуся з дідом знали?

 – Ну звісно ми знали, доню. Знали що приїде, от тільки не казала коли саме.

 – Я як сесію першу закрила, так і на вокзал по квитки. До вас на потязі взагалі не проблема. Вчора в обід взяла квиток, і вчора ж увечері виїхала, от я і тут. Жерти хочу, вмираю! Дорогою апетит не перебивала, бо ж бабусиних смаколиків хочу. Ведіть на кухню, буду рятувати вас від запасів їжі!

   Смаколиків, на які розраховувала Віта, було не багато, не очікували сьогодні на порозі зустріти молодшу онуку. Дем’ян та Аксеня все ж сподівались, що повідомить про приїзд. Але одна з бажаних страв таки стала на стіл – борщ. От борщем наїлась так, що вже нічого іншого і не треба було.

 – Борщ на сніданок! Шикарно! Я в гуртожитку хіба мріяти тільки про нього можу, – чи то раділа, чи то сумувала Віта.

Ладі було важко її розуміти, перед нею на стільці в кухні сиділа людина, яку важко впізнати. Це не дитина, з якою прощалася у травні майже сім років тому, це вже доросла жінка, самодостатня особистість. Сестра виросла, сама вступила в університет в столиці, сама влаштувалась в гуртожиток. Вчиться відмінно. Але чим живе, про що мріє, куди тримає путь в житті… Лада не знала, і їй стало соромно. Ще тоді, у Владивостоку, вона обіцяла не залишати сестру, бути на зв’язку, підтримувати… Вона і не залишила. Але зараз зрозуміла, що підтримки сестра від неї  мало отримувала, скоріше навпаки, сама завжди підтримувала Ладу.

 – Бабуся на тебе жаліється.

 – Що? Чому?

 – Каже ти стала замикатись, цитую:  «не щебече». Забула як цвірінькати? – Начебто і з усмішкою, та все ж серйозно добивалась свого Віта.

 – Навіть не знаю що сказати. Схоже на те, – Лада задумалась. – Якось багато всього навалилось одночасно. Вгрузнула в історичні події, стала маленьким гвинтиком. А от тепер все скінчилось, але якось сумно, невизначено все…