Лірика в баюрі

     – Ти мені порозказуй тут. Звідки ти вилізла? Залізеш назад, як будеш багато говорити.

     – Відійдіть від мене на метр, інакше я розцінюватиму вашу поведінку як посягання на мою безпеку.

     – Що ти мелеш, сказав тобі – пішла звідси!

     – Я на своєму робочому місці. По якому праву ви знаходитесь тут і перешкоджаєте моїй роботі?

Перепалку Тетяни з місцевим авторитетом чули і бачили всі, якраз на неї потратила Лада, коли заходила у двері школи після походу за зв’язком. Летіла до Тані шулікою. А з іншого боку вже підбігали секретар Петро Іванович та голова комісії, вона ж мама недолугого «дипломата» .

     – Ох, ну що ви насправді, нічого ж страшного не сталось, – затараторила панянка, – Костічка, не займай дівчат. Ну штовхнула вона тебе трохи, не страшно.

     – Я не штовхала нікого, – обурилась Таня. – Це ваш син налетів на мене.

     – Ну дівчино, всі ж бачили, що він собі ішов, а ти ступила в сторону не дивлячись, от і штовхнула. Звісно ж ненавмисно, просто треба бути обережнішою.

Таня скипала від злості, грали вилиці, кулачки твердішали, трималась лише на власній упертості. Певно тут уже відбувались не перші сутички, а Лади не було лиш якихось сорок хвилин. Лада впевнено ступила перед Таню, затуливши ту своєю спиною. Бачила, що ще трохи, і виведуть дівчину на конфлікт, і схоже лиш того вони і добивались.

     – Підкажіть, будь-ласка, ви вже здійснили волевиявлення? – Спеціально сипала книжними державними термінами, бо ж вони бісили опонента, а не її чи Таню.

     – Яке троє діло? – напнув тельбухи хлопак, почав давити масою та наступати на Ладу, полишивши Тетяну.

     – Якщо ні, то ласкаво просимо пройти до комісії, отримати бюлетень та визначитись з вибором, – не відступила, ні кроку назад, хоч як було гидко навіть стояти навпроти та дихати його вихлопом. – Якщо ж так, то покиньте будь ласка межі дільниці, як того вимагає закон.

     – Що? Ти мені будеш указувати? –  Понесло-повезло розчервонілого дорослого підлітка, а мама вже відпихала його від дівчат обома руками, намагаючись заспокоїти. Вирвався на секунду, аби злити ненависть до самого вуха Лади. – А не боїшся, що я тебе в мішок та в канаві прикопаю? – Та й відійшов, переможно скинувши голову.

Хто переміг у цій сутичці лишилось загадкою. Проте потурати собою дівчата не дали, вже добре. Дядько Петро похвалив, бо ж все чув та бачив, стояв поряд, готовий в будь-який час вступити та заступитись. Та вчасно зрозумів, що Лада обрала правильну тактику: спокій, посмішка, розмірений тембр голосу. І гарячий на голову опонент забуває що хотів зробити, бо ж сам виходить на емоції, що заливають йому очі та сліплять. У те, що він може утнути якусь велику шкоду, мало вірилось, адже все і всі на виду і слуху. І це тобі не місцевим в морду давати, тут інша категорія, не «замнеш». Тож можна було обирати тактику вичікування, та втручатись лиш в разі крайньої потреби.

День важчав, вечір набирав облуди, сіпався строкатими емоціями, бо відчував фінал. Розпочався новий раунд. Рівно о восьмій вечора двері до дільниці закрили. Мала розпочинатись ледь не офіційна частина цього балету: підрахунок голосів. Проте розпочались інші танці, не такі благородні. Вигадкам місцевих можна було позаздрити, що не хвилина, то нові цікавинки. Спочатку скриньки хотіли перенести у кімнатку-підсобку, щоб звідти виносити по одній і рахувати кожну окремо, запальні дебати, чи то розмови на підвищених тонах припинили ту процесію. Далі почали відкривати все й одразу, висипаючи на столи по всьому коридору. Ледь не перегризлись усі присутні. Дівчата лише дивились на то величезними очима, намагаючись всюди встигнути, і зупинити чергову ахінею. Не дивлячись на втому, адреналін просто іскрив. Довелось зайняти позицію активних спостерігачів: висловлювали аргументовано думку, намагаючись якось підігнати її під здоровий глузд та законні підстави, утихомирюючи весь той кордебалет. Таки лиха прикупивши,  дійшли до спокійного підрахунку. Борючись за кожен лист, кожну закарлючку. Бій той скінчився підписанням протоколів, коли було вже далеко за північ. Кандидат дівчат програв, що й не дивно власне, проте зі значно меншим відривом від попередніх результатів, що тішило. Лишився фінальний раунд: відвезти документи та бюлетені до Павлограду.

Петро Іванович якось нервував, це відчувалось у його очах, вгадувалось по рваних рухах. Раніше він здавався завше спокійним та поміркованим, навіть коли розказував про свою незавидну долю, а зараз же –  один голий нерв. Везти дівчат на Павлоград мали разом з усіма та з документами, та сталась прикрість: великий бус зламався. Причому сталося то тільки ввечері. Машину необхідно замінити. Знайшли на заміну авто, та ж місця в ньому вже усім не вистачало, там водій, троє дорослих з комісії та великі стоси бюлетенів. Дівчата не вміщались. Петро Іванович сів в авто з бюлетенями, дівчат заспокоїв: «Це вже мій бій. Не хвилюйтесь. Вас хлопці довезуть». Обійнялись як рідні, попрощались. Авто змигнуло фарами та поволі покотило в ніч.

Власне хлопці, які мали довезти дівчат, то був той самий дядечко, водій грузового фургончика що віз їх сюди з Павлограду, і ще пара молодших, але таких само сивочолих чолов’яг. Один з них повів вулицею до двору, де стояло його авто.

     – Падлюки. Федю, ти коли вигнав ластівку з двору?

     – Та буквально хвилин десять як. І одразу до вас.

     – Значить десь вони пасуться близько… колесо спустило, і здається у другому щось стирчить.

Діалог був тихим, почути його могли лиш ті, хто був дуже близько. Так і задумувалось, бо ж хтось шкодливий явно не пішов спати, хоч і ніч уже глуха. Щось подібне і підозрювали чоловіки, що обіцяли дівчат оберігати.  

     – Дівчата, зараз ми тихенько розіграєм спектакль, ви тільки нічому не дивуйтесь і робіть як скаже Володя, – так само тихо хитнув один із сивочолих у сторону вже знайомого тихого водія фургончика. – Вони з нами граються, а ми з ними пограємо, благо у нас досвіду такого більше.