«Абонент поза зоною досяжності»

Ранок видався сумбурним, проте настільки натхненним, що заданий ним темп зберігся аж до наступного ранку. Бо ж спати не прийдеться. Про це здогадувались всі, але скисати з того приводу ніхто не поспішав. Не до того. Дільниця була на території школи. З раннього раночку дівчат представили всій комісії. Обмін крижаними поглядами юнки не програли, хоч і мали куди менший досвід у таких боях. Розташувались біля окремого столу, який було надано спеціально для спостерігачів. Спостерігач-опонент був з місцевих, та й стояв тут скоріше для галочки, бо ж частенько ходив потеревенити з кимось, покурити. Дівчата ж приступили до роботи по протоколу. Поки Тетяна обстежувала стіни, столи на наявність агітаційної продукції, Лада чатувала біля кабінок, аби ніхто не заважав волевиявленню.

Нехитре діло, дивись собі та й усе. Проте реальність виявилась дещо іншою. Найбільш відповідальною верствою населення були літні люди. З самого ранку потяглася вервечка стареньких до дільниці. Проте зміна країни проживання з союзу на незалежну Україну не змінила їх усталений уклад світосприйняття. Питання: «Так а за кого голосувати треба?» лунало перед кабінкою чине кожні п’ять хвилин. Супроводжуючі намагались підказати вірну відповідь, та Лада, де встигала, зупиняла ті потуги, м’яко звертаючись до стареньких: «За кого хочете. Це лише ВАШ вибір! Хто подобається більше, там галочку і ставте». Печально було бачити таку картину. Люди не мають власної думки, не слідкують за ситуацією, не прагнуть розібратися… І ще можна зрозуміти, коли це старенькі, що доживають свого віку, але ж і молоді так само… Жодного критичного мислення, ніякого аналізу, співставлення «слово – дія»… Чи зміниться це колись?

Завдання дівчат фіксувати порушення, а не виправляти їх. Проте кожна розуміла, що ще одного Майдану не буде. Навіть якщо на дільницю написати тисячу порушень, вибори визнають дійсними. Кричущих підтасовок не було, отже – все в рамках допустимого. Тому саме попередження порушень стало головною метою. Фіксація – у крайньому випадку і то, якщо щось суттєве.

     – Ніночка, іди сюди зі мною, – притримуючи стареньку висохлу дружину під руку дідусь з ціпочком звернувся до Лади. – Нам сюди заходити?

     – Так, кабінка вільна, можете заходити. Але треба по-одному.

     – Та як же, дитинко? Вона ж нічого не бачить. Як я її там одну лишу?

     – Добре. Заходьте удвох. Але перш ніж ставити галочку, запитайте її вибір. Сподіваюсь на Ваше сумління, – Лада смиренно посміхнулася старому, бо ж чудово розуміла, що іншого вибору дійсно нема.

     – Ай-яй-яй, пані спостерігачка, порушуєш! – трохи зависокий голос, чи то чоловічий, чи підлітка ще, пролунав ледь не над вухом.

Лада швидко обернулась, аби виразити свою позицію аргументовано. Та завмерла від секундного шоку. Вигляд особи, яка нависла над дівчиною, ніяк не співпадав з голосом. Мимоволі Лада навіть зазирнула йому за спину, чи не стоїть там ще хто. Проте в радіусі кількох метрів було порожньо. А перед очима стояв вгодований хряк, хоч видно що молодий, років до тридцяти. Червона шкіра роздутого підборіддя, вкрита маленькими закупореними прищиками була на рівні очей. Тонкі вуста, зігнулись у подобі вишкіру. Певно на думку їх власника Ладі мало стати страшно, але відчула лише відразу. Добре що пузо цього індивідуума не давало наблизитись до дівочого обличчя впритул, але навіть існуюча дистанція була катастрофічно малою. Лада ступила півкроку назад.

     – Не порушую. Обставини дозволяють в даному випадку допустити відхилення від прописаної норми.

     – О як говориш, завчила фразочки?

     – Прошу звертатися до мене на Ви. Якщо у Вас більше нема зауважень, не відволікайте мене від роботи, бо це є прямим втручанням у мою роботу, що може розцінюватись як порушення.

     – Хм. Розумна думаєш? Побачимо. Працюй-працюй.

Він почав відсуватися, задкуючи, намагаючись не переривати зорового контакту. Як би не хотіла Лада виразити іронію, проте очі сипали лише злістю. За кілька кроків він таки відвернувся, і поволі, повагом поплив до столів комісії. Там була царина Тані. Та ж помітила викид іскор між колежанкою та дивним чоловіком, тому почала стежити за ним прискіпливо. Як виявилось, це і був той самий син голови комісії, він же директор місцевого підприємства. Поводився як господар не тільки землі, а й людей на ній. Лише деякі, як от Петро Іванович, не піддавалися на маніпуляції, гордо тримаючи голову. Дівчата змогли полегшено видихнути лише через півгодини, коли цей тип нарешті покинув коридори школи. Проте, як виявилось, то була лише розвідка.

В обумовлений час Таня спробувала зв’язатися з Григорієм Федоровичем, проте зазнала поразки, як і Лада згодом. Виявилось, вежа стільникового зв’язку стояла через пару сіл, тому ловило тільки на горбах, а школа і весь прилеглий район знаходився в низині, і піймати там хоч одну рисочку зв’язку було неможливо! Довелось просити лояльних місцевих провести когось з дівчат до найближчого місця, де ловить. Лишень в обід, коли трохи спав ажіотаж на дільниці, Ладу відвели до горбка, де можна впіймати рисочки мобільного. Швидко набрала шефу, думалось буде сварити, що так пізно, одразу налаштувалась виправдовуватись та пояснювати.

     – Ладо, альо! Ви як там?, – застрочив шеф. – Пробач що вас туди відправили, ми ж не знали куди та як. А тут нам як розказали…

     – Григорій Федорович, все в нормі. Тут просто зв'язок не ловить на дільниці, прийшлось іти далеченько. Тому вийти на зв'язок наступного разу зможемо хіба під вечір, і то не обіцяю. А за що пробачати, все нормально ж?

     –  Та нам тут місцеві на всіх дільницях розказують про ваше село, воно на весь район відоме та не з доброго боку. Ладочко, ви з Тетяною як тільки буде можливість хоч плюсик в смс киньте. Хоч щось, аби ми знали що все в нормі.

     – Добре, як тільки зможемо. Як наші всі?

     – У всіх норма, працюємо, але про вас переживають, ніхто вам додзвонитись не міг, смс без відповіді, та ще й ці розповіді про ваше Іванівське…