Дурний день

Холодне вогке повітря забивало ніздрі, варто було вийти з автобуса. Ніч в дорозі не сприяла гарному настрою чи хоча б відчуттю відпочинку, проте ідея, з якою на площу в  Павлограді, що на Дніпропетровщині, висипали раннього ранку з автобусів молоді люди, підбадьорювала. Логічним продовженням майданної боротьби йшла участь у виборах. Та ж просто проголосувати було б замало, тому багато активістів Майдану першої хвилі подалися спостерігачами. Ладу та компанію доля закинула на Дніпропетровщину. Коли писали заяви, вказували Одещину, Київщину, навіть Чернігівщину. Але видно тим, хто ті заяви розглядав, чи то затьмарило, чи то було все рівно, бо ж пункт призначення групи мінявся кожен день, доки за день до виїзду таки не вказали Павлоград.

     – Зараз перекусимо щось, бо ж штаб відкриють лише о десятій ранку. Видадуть списки, хто куди направляється, і думаю, до обіду роз’їдемось по місцях. – Підбадьорлива промова керівника надії не вселяла, але хоча б окреслила часові рамки очікувань.

Знайти  кав’ярню виявилось складно. Все закрито. Ранок суботи, всі заклади працюють лише з десятої. Стояти на місці взагалі не варіант, бо ж змерзнеш. Розбившись невеликими групками, молодь розійшлася центральними вулицями невеличкого містечка.  Очікували скоро поїхати на місця. Та ж не так сталося, як задумало було.

     – «Будуєш плани? Розкажи про них Богу, нехай посміється», казала моя бабуся, – сумною тирадою розразилась Ксеня, співробітниця з відділу дизайну. – От чуло моє серце, не буде нам до обіду визначеності, хоч би до темна поїхати на дільниці. Дістало вже все. Як можна бути такими неорганізованими!

     – Мені якось теж слабо вірилось в ідеальну організацію, але тут перевершили мої побоювання…  Григорій Федорович, вони хоч списки зробили?  – крихти надії в очах Лади танули стрімко з кожним рухом голови начальника.

     – Ми подали списки спостерігачів, обіцяють розсортувати, але я вже теж слабо вірю у швидкість, бо ж вони тільки приперлись з обіду, – вже починав лютувати шеф.

Години очікування підживлювали лише обіцянками. І вже мало хто з приїзжих киян сумнівався в саботажі. Але влаштовувати розбори польотів було нема коли, час невблаганно йшов до вечора. І якщо зараз спостерігачі не роз’їдуться по дільницям, вся ідея, і робота, і час пропадуть ні за цапову душу… Чим темніше ставало небо, тим злішими ставали люди.

Сонце сіло. Двері в штаб винесли ледь не з ноги, виштовхавши щиросердних жіночок, які ніяк не могли зробити списки. Нема нічого простішого, ніж об’єднати два списки, хто їде, і куди. По дві людини на пункт. І все! Діло зроблено. Розбирати де то знаходься і що там діється часу нема. Все ВЖЕ треба було зробити. Водії, які теж давно чекали своїх спостерігачів, аби розвезти їх по селах, втомлено видихнули. Нарешті процес пішов.

Григорій Федорович, керівник з Ладиної фірми, негласно взяв на себе зобов’язання опікуватись своїми співробітниками, всім давав останні настанови.

     – Дівчата, хлопці, щось мені не подобається місцева організація, – втомлена посмішка не змогла приховати опущені кутики вуст. – Я не знаю що нас чекає на місцях. Тому маю повний список хто і куди їде. Всі мають бути на зв’язку. Приїхали – відзвонились, або відписали. Завтра на зв’язку кожні 2–3 години! Я не шуткую. Нам тут не раді в більшості. Ми маємо бути зібрані, спостережливі та обережні. Не лізьте на гори, не ламайте нікому роги. Просто констатуєте, пишете і все! Всім бути на зв’язку!

Друзі, колеги, знайомі та майже не знайомі однодумці, з якими тримали міцно стрій, поволі роз’їжджались хто куди. Натовп меншав. Тривога посилювалась. Лада на пару з Тетяною, студенткою останнього курсу спеціальності «соціальна робота», чекали своєї черги, свого транспорту, разом мали їхати в село. Вечір плавно близився до ночі, біля будівлі штабу залишилось не більше десятка людей, а дівчата все чекали.

«Ти як? Вже на місці?» – прилетіло від абонента по ту сторону світу. Слав мав виліт пілотом-стажистом в Китай, від такого не відмовляються. І це взагалі дивина, що йому так пощастило, на дальні польоти стажери не літають. А тут за пару днів до вильоту його наставник-куратор запропонував третім пілотом побути. За секунду погодився, та потім… Радість та відчай накрили одночасно, бентега завищала в скронях. Радість, бо то стрімкий розвиток в кар’єрі, відчай – бо не зможе поїхати спостерігачем. Він збирався їхати з Ладою, чомусь боявся її відпустити. А тут таке… Розум остудився лише згодом. Та й Лада наводила незаперечні аргументи, чому потрібно летіти! Та все одно хвилювався.

«Ще в Павлограді. От-от обіцяють приїде по нас машина»

«Довго якось. А ти як?»

«Все добре. Нас тут немала банда»

«Напиши коли будете на місці. Хвилююсь»

Чомусь це останнє слово було провідником всієї поїздки.  Бабуся з дідусем хвилювались. Слав хвилюється. І навіть он Григорій Федорович переживає. Та й сама Лада не відчувала спокою, хоча намагалась нікому не показувати своїх почуттів.

«Напишу. Не хвилюйся»

     – Хто на Новоіванівське? – Невисокого росту жилавий чолов’яга оглядав малу купку майбутніх спостерігачів.

     – Ми!  – радісно вигулькнули дівчата на перший план.

     – Хм… Ну добре. Дві дівчини?

     – Так! – питання дещо здивувало, проте бентеги сьогодні було вже стільки, що не думалось над підводними течіями.

     – Ну до-о-обре, – протягнув неквапом, –  ходімте. Мене Володя звуть.

Старий грузовий фургончик скрипнув дверима, запрошуючи в теплий салон.

     – Ви не дивіться що транспорт старенький, він надійний, доїдемо без проблем.

     – Та що Ви. Нормальний транспорт. Добре що хоч такий є. А то ми вже майже втратили надію, що нас заберуть.

     – Та тож мав вас забрати ще в обід голова наш. Але каже не дочекався. Мене попросили. Їду з роботи, і вас підкину, і час приємно проведу.

За теплою розмовою стало затишніше. Звивиста та вибоїста дорога колисала. Трохи почали згладжуватись перебенді минувшого дня. Проте гризла якась несформована думка, ніяк не могла її вловити…