І сліпі очі бачать…

Старенька квартира на Русанівці вже не належала Ладі, в ній поселились її справжні господарі – дідусь та бабуся. І це тішить неймовірно, бо ж коли поруч рідні, навіть сонце світить яскравіше. Повернутись на батьківщину старенькі змогли два роки тому. Вмовила. Хату в Чернігівці продали, квартиру, що у Владивостоці, теж. За що були звинувачені у скупердяйстві, жорстокості, і чомусь невігластві, та ще й ледь не прокляті обидвома невістками. А ні сини, а ні їх дружини так і не зрозуміли бажання батьків дожити віку там, де народились. Проте у старих вистачило мужності та завзяття не зважати на пересуди, і таки вернутись в Україну пожити,  а не тільки спочити в могилі. Та й до всього, тут вже жила їх любов – їх Лада. Поки освоювались, жила поруч, а вже через рік після приїзду старих винайняла собі однушку на Харківському, проте поки був Майдан, згодилась пожити зі старими. Бо ж сил готувати-прибирати не лишалось, та й ближче їздити.

Вдома чекала запашна ситна вечеря, розслаблююча гаряча ванна і тепла пахуча постіль.

Вечерю поклювала трохи, бо ж суп таки був ситним. Почалапала до ванної кімнати, сил тільки  на душ вистачило.  Коли вже виходила,  вчула свій рінгтон: танго.

     – От гадство. Забула зовсім, – промимрила собі під носа.

     – Ладо, він вже десятий раз дзвонить, – крикнула бабуся з кухні. – Хтось дуже хоче тебе чути!

     – Дякую, бабусь. То я просто забула відзвітувати, що вже вдома. Певно дівчата хвилюються.

Сама здивувалась, що трохи прибрехала. Хоч ще не бачила хто, але була абсолютно впевнена, що не дівчата. Передзвонювати не стала. Швидко набрала смс: «Я вдома.  Все добре.  Буду відпочивати». Нормально. Сухенько, простенько, по ділу. 

Бдзиньк. Відповідь: «Добраніч. Гарних снів»

Осміхнулась. Не сухенько. Приємно.

Ніч закінчилась не ранком, бо прокинулась Лада аж післяобід. На роботу не поспішала. Сьогодні вихідний.  Бо ж з роботодавцем неймовірно пощастило.  Шеф був теж молодий та завзятий, підтримував спробу самовираження своїх колег, та й сам чергував в наметовому містечку час від часу. Отак після добового чергування на Майдані всі мали день відпочинку, потім робочий день, і знов можна на добове чергування. Повністю закинути роботу не хотів ніхто, все ж то був цікавий проект, де Лада працювала копірайтером.

На телефоні вже висіло повідомлення «Доброго ранку, Які плани на день?». Таких нав’язливих кавалерів у Лади було не мало. Але цього чомусь не хотілось просто ігнорувати. Всередині прокидалось стійке бажання чи то вчепити чимось, чи то погратися.

«Шалено важливі: лежати лапками догори!»

«Правильно. Лежи. Лежати у тебе виходить ефектно»

Чмихнула, пригадала своє падіння в наметі, таки правий, ефектно. Та ж ми не здаємось просто так: «Ого який ти нахал!»

«Поки нахальчик, тільки вчуся»

«Певно ґрунт благодатний. Швидко схоплюєш»

«А я на роботу, сьогодні нічний рейс»

«Побажай мені м’якої посадки»

«Ти на чергування підеш ще?»

«Зустрінемось там?»

«Я ж обіцяв пані Галині пиріжки її спробувати за новим рецептом»

«Якщо раптом що, відкачаєш може»

Ото посипалось. І на що відповідати, і чи треба? Та весь той каламбур викликав блаженну усмішку. Серце пришвидшило ритм. Очі поринули у всесвіт смс-повідомлень. Навіть не помітила, що з порогу за нею спостерігає бабуся. Аксені не треба було пояснювати дівочі усміхнені очі. Не подружки там. Ой не подружки. Проте ніколи старі не лізли в душу і порад щодо неї не давали. Цінна та порада, яку просять. Старече серце сповнилось щемливої радості за онуку. Осміхнулась. Перехрестила. Пішла на кухню.

«Як зберуся на Майдан, маякну. На пиріжки не жалійся, вони завжди бомбезні!»

«Спокійного польоту і м’якої посадки»

«Дякую!»

* * *

Події розвивались швидше аніж будувались плани. Політичне життя країни вигулькнуло з болота, вдихнуло, і чекало продовження. Суд оголосив додатковий тур виборів. Ходити на Майдан Лада не бачила вже сенсу. Хоча наметове містечко жило ще довго. Чи то прогнозуючи невтішний сценарій, чи то просто по пам’яті, бо ж саме стало пам’яткою. Крайні відвідини Майдану принесли Ладі купу бентеги. Вона власне туди прийшла лиш для того, аби з пані Галиною зустрітись і попрощатись. Не могла лишити літню жінку без уваги та подяки.

У той час на площі випасалися журналісти. Купа репортерів різних видань, каналів, країн. І в одне таке інтерв’ю Лада потрапила випадково. Стояла з дівчатами своїми з кухні. В них питалися за життя в наметовому містечку, і Ладу камера теж вихопила, хоч та і слова не мовила. Проте погляд вдалечінь, сповнений питань та смути, здався оператору дуже вигідним і потрапив до ефіру.

Того вечора атака родичів та знайомих розривала телефон. І якщо київські друзі сприйняли короткочасну відомість за нормальне явище, то родичі згорали  у гніві.

     – Як ти могла? Ти мене ганьбиш на все місто, – розривалася матір у слухавку.

     – Нічого протизаконного, мамо, я відстоюю свою думку і свої погляди на життя.

     – Довідстоювала. На мене тепер пальцями всі будуть показувати. Донька-наркоманка була б меншою ганьбою. Краще б ти на панель пішла, як грошей нема, продалась за копійки.

     – Я не збираюсь вибачатись за те, хто я є.

     – Невдячне стерво ти! От хто ти є. Я в тебе вкладала стільки сил. А ти…  ти… Краще б взагалі не народжувала, аніж такого діждатись.

     – Так. Краще б ти мене не народила. А якщо і народила, то не ти!

     – Та як ти смієш!

Мати захлиналася обуренням, своїми словами і своєю злобою. Багато зайвого прозвучало в тій телефонній розмові. І поки Ладі верещала на вухо її матір, на кухні відбувалась інша телефонна розмова, до розуму своїх батьків намагався привести ладин батько. Там, у далекому Владивостоці, ніхто не знав що Лада була активною учасницею руху супротиву. Ніхто не відав і навіть не міг допустити, що уродженка далеких приморських країв піде на такий крок. Ніхто, крім Віталіни.