Познайомимось знов?

Після промерзлої вулиці тепле, п’янко-солодке повітря пабу примусило шукати затишний куток. Хотілося впасти і забутися. Та несподівана зустріч двох майже не знайомих, проте добре застряглих у пам’яті одне-одного людей, спінювала кров, як тоді пінило сонце дніпровську воду. «Дивна зустріч. Чого від неї чекати? Навіщо нам про щось говорити? Невже він дійсно хоче вибачитись? Проте це зайве. Та й образа радше надумана мною. Мені ж ніхто нічого не казав, сама вчула, сама вирішила, сама образилась», – так мізкувала Лада доки заходили, роздягались, чекали свій чай. Майданівський чай замовляти не треба було, його наливали всім мешканцям наметового містечка майже у всіх працюючих навколо закладах. Бо ж місто жило своїм життям, люди ходили на роботу, заклади працювали, навіть ті, що у центрі події. А Майдан жив своїм: буремно-нестійким: без впевненого завтра, без визначеного потім, та з надто впертим сьогодні. Тож дещо бентежно було відчувати спокій мирного повсякденного життя, коли сам щойно з тривоги.

     – Роззувайся!

     – Що? Нііі…

     – Так. У тебе замерзли ноги. Без взуття вони швидше зігріються.

     – Але ж я не вдома…

     – То й що?

Та й дійсно, як давно Лада стала зважати на думку випадкових людей. Потроху розхристала халяву чобота, майже руками дістала ногу. Тепло миттєво рвонуло по затерплій кінцівці.  Та ж процедура з другою ногою. Чоботи поклала внизу, і поставила ступні на розстелені теплі халяви. Блаженство!

Та все ж одна невизначеність турбувала таки дівчину. Зазвичай ця особливість її трохи бентежила, та сьогодні їй було  трохи від того смішно.

     – Знаєш, я маю особливість. Ніяк не вдається її позбутися, хоч як намагалась. Справа в тому,  що я швидко запам’ятовую обличчя людей. Навіть через великий період часу можу сказати де і коли бачила ту чи іншу людину і хто вона. Все, крім імені. Імена я не запам’ятовую з першої зустрічі. От так.

     – Тобто ти не знаєш, як мене звати? – примруживши одне око уточнив су бесідник.

     – Саме так, – а в очах жодного натяку на зніяковілість, лиш непевний смішок у кутику очей.

     – Але ж сьогодні ти не проти познайомитись? Бо минулого разу одним поглядом заморозила.

     – Сьогодні за тебе морозець помстився. Я сама зараз приморожена. Будемо знайомі. Мене Лада звуть.

     – Мене Ярослав. Проте друзі звуть Слав. Можна ще Яр, але мені не звично. Тільки б не Слава, і не Славік.

     – Ну от, тільки познайомились, а вже умови ставиш.

     – Можеш за рахунок мого вибачення вибрати сама як називати.

     – І ти не будеш проти? – єхидство в очах Лади волало про небезпеку. Та Слав вперто йшов наперекір всім своїм усталеним нормам, навіть власне ім’я готовий був потурати. Сам не розумів чому, та й не задумувався. Було якось легко і весело. І підсвідомо відчував, що б вона зараз не вигадала, він прийме навіть її знущання з усмішкою. Складалось враження, що вони знайомі пів життя і вже давно є близькими друзями. Хоча насправді ще навіть з іменами не визначились.

     – Назвався грибом – лізь у кошик. Дороги назад нема, – весело-приречено виголосив собі вердикт. – Кажи! Я морально готовий, мабуть, напевно…

     – Якщо не Славік то Ярік! Але це банально. Славко. Славочка, звучить як лавочка, – Ладі явно було весело, проте і Слав не відставав.

     – З другої частини все якесь надто ніжне виходить. Познущайся краще над першою, вона, якщо що, від слова «ярий». Р-р-р-р…

     – Згодна. Значить Яр. Ярусь. Ярчик. Яруся…

     – Так дивно, що б ти не сказала, все звучить м’яко-пестливо.

Лада ледь не вдавилася супом. Тільки дійшло, що ж вона говорить. Тему треба негайно міняти. Якось дивно він дивиться. Не звикла до таких відвертих прямих поглядів.

     – Так. Зупинимось на Слав та Яр.

     – Як тобі буде завгодно. Але дозволяю і далі вигадувати, – вже не стримуючи сміху великодушно дозволив пестити себе своїм же іменем.

«Зручно влаштувався» – промайнуло в думках. Проте видавати своє збентеження Лада не спішила. Та і якось його не було стільки, аби вилитись багрянцем на щоках. Та прийшло усвідомлення дивної легкості. Вона не дозволяла собі так нахабно поводитись з хлопцями. А з цим наче греблю прорвало. Виливала на нього всю каламуть застояної образи. Та його не знесло тою тванню. Обтрусився і стоїть, либиться, тепле сонечко чекає. І де ж твоє сонечко ходить?

Розмова плила далі спокійна, головне – не провокативна. Поговорили трохи про навчання, роботу. Виявилось Слав закінчив авіаційний університет і зараз стажується на пілота цивільної авіації. У військову авіацію не взяли, має певні проблеми із зором, таких не беруть. Тому цивільна. Робота цікава, але для досягнення певного рівня мало мати диплом, попереду довгий шлях від стажера до пілота. Він захопливо розповідав про різні літаки, як відрізняються їх системи управління, що на кожен треба проходити окреме навчання. Лада сама захопилася. Чомусь ніколи не задумувалась, що різні моделі літаків так відрізняються, що вміючи літати на одному, можеш не змогти злетіти на іншому. А ще оцінила чорний гумор: Літак не завжди може злетіти, але завжди приземлиться.

     – Це страшно. Це ж виходить, що кожен день пілоти наражають на небезпеку себе і всіх хто в літаку?

     – Так. Проте є суттєве «але»: до відповідальності пілотів літака починають готувати з першого дня. Пілотування мало чим відрізняється від водіння авто. Проте водіїв вчать правилам руху, та не вчать відповідальності. Права отримав і вільний, сам визначаєш свій стиль водіння, які правила порушувати, яких дотриматись. Адже всі порушують, будьмо чесними. Від того аварій на дорогах завжди багато. А пілоти вчаться все життя. Навіть якщо ти став старшим пілотом, капітаном, ти все одно мусиш час від часу проходити навчання, інструктажі, вивчати нові літаки і системи управляння. Будь у тебе хоч 30 років досвіду пілотування, ти завжди вчишся. Огляд літаків набагато серйозніший і частіший ніж звичайних авто. Заміни деталей за регламентом, а не коли почало стукати. Тому авіатранспорт вважається найнадійнішим.