Лід та вогонь

Листопад 2004 року. Київ. Майдан

«Холодно. Навіть платформа на чоботях не рятує від промерзання. Проте витримала найдовше з усіх. Зараз з мерії має вернутись Таня. Замінить. Теж треба погрітись, бо промерзну вщент. Руки терпнуть. На вказівному пальці роздертий майже до крові синяк від ножа. Проте різати хліб в теплих рукавицях не можу. А гумові не рятують від холоду та гострого ножа. Треба з дому нормальний принести, у цього і тупий край гострий. Залишилось три буханки і піду погріюся. Хоч би руки зігріти, чаю випити, чи хоч би потриматись за теплий стакан», - думки роїлися в Ладиній голові, але всі були про фізичні відчуття. Наразі нічого важливішого не думала. Встояти, не здатись.

Майдан вирував як Дніпро навесні. Хвилі людей перекочувались, десь затихали, десь вигулькували голосно і масивно. Почастішали тривоги, коли всі на ноги, бо чекають нападу. Побільшало дивних людей зі скляними примруженими очима, вони з синіх, їх видно. Те скло злості та невігластва відчувається на якомусь інтуїтивному рівні. Вони годні чіпляти, принижувати, викликати на перепалку. І чомусь самі лиш чоловіки. В палатковому таборі всі тримаються купи. По одному навіть додому на метро не їздили, завжди з кимось, як мінімум кілька станцій. Потім вже можна одному. Людей з Майдану видно, чутно. Носом. Запах багаття в’їдається в одяг, шкіру, очі. Люди з Майдану засинають в метро, маршрутках, трамваях, всюди, навіть стоячи. Добре якщо знайдеться якась запопадлива пані і спитає куди тобі їхати, та розбудить на потрібній зупинці. А як ні, то шлях до кінцевої і назад забезпечено.

Сьогодні додому Лада збиралася лиш надвечір. Було її чергування на кухні. Зазвичай помічників завжди багато, проте має бути хтось для організації, всього того кіпішу. Розставити людей до конкретної роботи, дати вказівки, знаряддя. Поставити когось на видачу, хоча це найлегше. Завжди знаходились бажаючі наливати чай і видавати готові бутери. Та чомусь завжди була проблема з воїнами тихого фронту, тими, хто буде ці бутерброди робити, не піднімаючи голови, і не отримуючи за роботу ні похвали ні посмішки. Тож отой черговий по кухні закривав собою всі дірки. Сьогодні привезли хліб не нарізаний, треба самим різати. У високій палатці-кухні, або просто «висока кухня», як жартома її називали, Лада дорізала останній батон, дівчата вже розложили бутерброди і починали потрохи за собою прибирати.

• Дівчатка, я вам тут смаколиків принесла, - до палатки зазирнула пані Галина, місцева бібуся-інтелігентка, що частенько пригощала робітників невидимого тилу власноруч приготованими випіканками. І завжди пригощала спочатку тих хто працює на кухні, а потім вже решту. – Сьогодні напекла булочок з яблучком та корицею, солоденькі, м’якенькі, ще теплі, ану швидко налітай.
• Ого як пахнуть!
• Смакота!
• У Вас золоті руки, пані Галино!

Дівчата порозбирали пухкі смаколики. Налили чаю з термоса, який пані Галина незмінно теж тягає з собою. Їй не можливо було довести, що чай тут є, не треба тягати такі клунки. Бо жінка була вперта: «Такого чаю у вас нема. Мені онук з Китаю привіз. Каже цілющий, від усіх хвороб. Пийте, аби лиш здорові були».

• Ладочка, ти знов на кухні. Купа дівчат тут, а на кухні знов ти. Як так?
• Пані Галино, ну що ж робити. Мало хто хоче просто хліб нарізати, всі хочуть бути у вирі подій, - осміхнулась Лада і вдячно прийняла з рук бабусі пиріжок. Тремтливо тримала у руках, бо ж одраз війнув на неї благодатним теплом.
• І чайочку мого скуштуй, - налила кришку від термоса. – А то якась ти бліда.
• Ой не смішіть, хіба ж на моїй шкірі видно чи бліда чи ні. У мене ж вроджена засмага.
• Видно, все видно! То у вас ще у молоді око не навчене. Проживеш мої роки все бачитимеш, хоч і через окуляри.

За теплим чаєм, булочками та розмовою Лада вже й забула, що змерзла. Віддала останні свої нарізки. Таня прибігла на заміну. Можна було самій іти погрітись у приміщенні. Проте не подумала, що ноги затекли. Обманута теплим чаєм свідомість вимкнула протяжний ниючий біль у м’язах. Різко підскочила і обімліла. Ноги не тримали. Хвиля непевності і переляку нахлинула. Страшне відчуття, коли не контролюєш свої кінцівки. Почала завалюватись, незграбно хапаючись руками за що вдасться. Та нічого стійкого під руками не виявилось, і летіла Лада на стіну палатки. «Ну все, розвалю всю конструкцію, і наб’ю собі дупу», - тільки і встигла подумати. Проте палатка встояла, бо з тої сторони Лада налетіла на щось тверде. Але дупу таки забила добряче. Ті пару секунд, поки тривало те епічне падіння, час застиг, тягнувся мов гумка, надувався, а потім лопнув. Дівчата завмерли, хтось вискнув, хтось третю заповідь порушив, Господа згадав намарно.  А ще через пару секунд всі відмерли, а Ладу на ноги ставив кремезний хлопак, де він взявся ніхто не зрозумів навіть.

• Дякую, - протягнула, вклякла поглядом на своїх ногах. Але здається чутливість потрохи поверталась. Разом з нею спокій і настрій. Переляк сповзав неквапом, верталась реальність. Підняла очі на рятівника. Видно доля вирішила конякою поржати - Та невже?!

У Ладу вп’ялися оті величезні очі. Зараз тільки помітила, що вони сірі. А ще вони усміхаються. А ще, здається, вони знітились. А ще, наче перелякались. Лада не встигала за тим шаленим спектром емоцій на обличчі рятівника. Хоча який він рятівник? Гепнулась же ж. От якби врятував, як у фільмах, в останню секунду підставив плече, або як у книжках, схопив граційно за талію, коли дівчина оступилась. Так ні. Абсолютно не граційно здіймає її за пальто, намагаючись поставити на ноги. Вона розпливається, як шмаркля, ноги роз’їхались, живуть своїм життям. І на додачу дупа болить.

• Привіт, - першим заговорив.
• Що ти тут робиш?
• Тебе підіймаю. Забилася?
• Що ти взагалі тут робиш? – неприхована злість палила очі.
• Стою?
• Що?
• Дихаю…
• …
• Поруч з тобою…