Перші друзі?

Наступний тиждень був шалено виснажливий. На своє лихо, документи Лада подала до трьох університетів. А маючи атестат іншої країни, мала підтверджувати всі оцінки екзаменами. Справа в тому, що вона вперто не хотіла вчитися як іншоземка, вона прагнула на рівні з українцями вступати. За що й мала додаткові спотикачки.

В кожній приймальній комісії мала довгі розмови і нудні вичитки з законів, пощастило що двоюрідна бабуся підготувала до такого розвитку подій, дала зброю у вигляді законів, статей, пояснень. І врешті-решт вступати вдалося на загальних умовах, але маючи, начебто, найгірший атестат. Жодних привілеїв він не давав, скоріше навпаки, при однакових балах Ладу не приймуть в університет. Чого прагнула, те й отримала. Зате як всі.

 Один ВНЗ відпав після першого ж екзамену. Отримала трійку з історії України. В бабусиному - четвірка. Шанси на вступ зберігались. Йшла в останній, той, що її холодною зливою поливав. Може то був натяк, красномовний такий. Але ж хто у вісімнадцять натяки розуміє, скажіть вже прямо, аби таки дійшло.

Аудиторія під зав’язку набита абітурієнтами. Примостилась у шостому ряду. Вид неймовірний: вулик із бджолами, які щойно прокинулись, розгублені, спантеличені, але шалено азартні, готові хоч зараз підкорювати світ. Якщо той світ прийде і сяде поряд. Та от поряд свою п’яту точку примостив якийсь хлоп. На диво спокійний та усміхнений.

      - Ну що, підкоримо цей Еверест?

«Це він мені?» Озирнулась. Кожен зайнятим своїми справами. Хтось копошиться, хтось намагається вивчити програму за пару останніх років школи, хтось просто молиться. І ніхто нікого не бачить.

     - Тобі-тобі. Тут всі такі зайняті, що нема з ким і перемовитись. А я побазікати люблю.

     - Бачу. Та я не люблю. Не заважай мені нервувати.

     - І в якому місці у тебе нерви? Сидиш спокійна як слон, розглядаєш всіх, наче в кунсткамері.

     - Вибираю техніку поведінки на наглядних прикладах.

     - Схвалюю. Вже відсіяла якусь?

     - Молитись не буду. Бог лінивих не любить. Він одинадцять років давав, аби навчились чомусь. Думаю тепер треба самим гребти.

     - Згоден. Повторювати вивчене теж певно запізно. Все з тої ж області.

     - Як щодо книги під подушкою? Не практикував?

     - Було таке. Методом експерименту дійшов висновку: на ранок шия болить, голова болить, серце ниє.

     - А з серцем що?

     - Плаче, що господар ідіот.

     - Ну може не одразу ж ідіот. Може експериментатор. Не скидай себе одразу з рахунків.

     - У мене є друг, старше на три роки, вже студент. Каже: «Марк, ти ідіот!». І я йому вірю, він вже дорослий, розумний.

     - Він мені вже не подобається. Навіть якщо людина – ідіот, їй не обов’язково про це казати.

     - От не дарма я тебе примітив. Здружимось!

     -  О! Комісія іде. Нарешті. Будемо закінчувати цей балаган.

Далі все закрутилось-завертілось. І кожен поринув у глибини свого мозку, відшуковуючи давно втрачені данні, які в окремих випадках там навіть не з'являлись. Лада собі не зрадила, від душі нав’язала і по темі, і до теми, і поза нею. Це ж твір-роздум, от вона і роздумала. І вийшов її «образ жінки часів революції у творчості Миколи Хвильового» з романтично-материнським ефектом,  і аж ніяк не кото-чоботним. Знала, що не в стандарті, не те що від неї хотіли. Але в тому вся Лада: питали про що думаю, отримайте, розпишіться, і не треба хреститись.

Вийшла. Якось відлягло. Хвилювання і не було. Та була присутня якась нездорова цікавість.  А зараз цікавила не стільки оцінка,  десь підсвідомо вже трійку намалювала собі,  а цікавила реакція на роботу. Тут так само скажуть «не вірно,  бо не те що від тебе хотіли», чи все ж дадуть шанс на особисту думку. І не хотіла ж, та порівняння зі школою у Владику все одно лізли, прокльовувались, виринали як бульки з замерзлого озера. Їх наче і не видно, та міцності шкодять.

Біля підвіконня стояв той самий Марк. Шмигнув до Лади, взяв під руку і змовницьки зашепотів:

     - Ти пройшла випробування іспитами, але називатись студентом ти зможеш лише якщо виживеш на студентській вечіііірці... у-у-у-у…

     - Не страшно від слова взагалі.

     - А я не лякаю, я попереджаю. Ти ж мені вже як сестра.  До речі,  як тебе звати?

     - Ти ж мені вже як брат. Думаєш, час знайомитися? Ми з тобою бачимось перший і скорше за все останній раз.  Навіщо тобі моє ім’я ?

     - Як останній? Сестро, я ж тебе тільки знайшов!

     - От триндюк, як тебе друзі витримують?

     - Вони без мене не витримують!

     - Лада.

     - Марк, але ти вже певно чула.  Бо я вже певно казав.

     - Десь проскакувало між «вірю» та «ідіот».

     - До речі про ідіотів.  Я від сьогодні офіційно не ідіот! Мені вже 18!

     - У тебе сьогодні день народження?!

     - Власне вчора був.  Але сьогодні я вже чистий! Буду сьогодні відзначати цю незабутню подію.  Гайда з нами в Гідропарк.

     - Вітаю! Та ну. Як то ти собі уявляєш? Здрасьте всім, я Лада, ми з іменинником щойно познайомилися, тому я прийшла святкувати його день народження. 

     - Ну якось так. Але знаєш в чому прикол, там дуже багато людей, які між собою не знайомі. Тому там всі будуть знайомиться.

     - Дивно якось.

     - Отакий я весь спонтанно-непередбачуваний, життєлюбний, відкритий для всього світу,  неперевершений, катастрофічно-привабливий... О! Софія! Лада, іди познайомлю тебе зі своєю дівчиною.

Біля лавки стояла неймовірної вроди білявка. Великі очі-океани, тоненький носик, пухкі вуста, мармурова шкіра,  точена фігурка. Марк підлетів до своєї Софії і смачно її цьомкнув у вуста. 

     - Дівчата, знайомтесь. Софія – моя дівчина,  моя радість і журба. Лада – колега по нещастю, щойно познайомилися, разом писали вступний твір, не хоче їхати на мій день народження,  хоче залишити мене в моєму нещастя одного.