Знайти живої води

Київ. Червень 1998 року

Спека. Неймовірна спека. Колихається повітря, забиває легені. Пече на кожному вдиху. І це тільки червень, ще 2 місяці літа,  як так можна жити?! Легкий сарафан не рятує від спеки. І вода не рятує.  Мізки схожі на кисіль, бо жодна думка не може сформуватися. Лиш одне незмінно: хочу дихати!

Їхати переповненою маршруткою в невідомому напрямку, обливаючись потом, вкрай некомфортно. Але куди гірше масні погляди вгодованих кабаноподібних, які облизуються на твої ноги.  Скоріше б потрібна зупинка...

Штовхатись до виходу не довелось,  певно район популярний,  майже винесли з транспорту.   На диво вдих став чудодійним. В голові прояснилось, і навіть здалося,  що стало прохолодніше. «Ага,  мрійниця. Все пізнається в порівнянні, - посміялася з себе Лада. – Було погано,  потім стало нестерпно, далі знов погано,  але ж сприймається як краще. Отакі метаморфози життя».

Сьогодні Лада здавала документи на вступ до одного з кращих університетів України. Проте бабусиній сестрі,  яка пішла стежками своїх батьків і стала професоркою іншого університету,  про свою авантюру не сказала.  Ні, двоюрідна бабуся не ревнувала б до іншого ВНЗ, і не вибивала б їй протекцію. Антоніна Іванівна була надто правильною. І навіть в своєму університеті зробила для Лади єдине: пообіцяла чесну оцінку! А Ладі закортіло дізнатись, яка буде різниця оцінок між чесною та не дуже.

Лада пробувала Київ на зуб. Кусала з різних боків, жувала довго і наполегливо. Визначалась зі смаком. Багато в чому вже розчарувалась, хотілось виплюнути. Та в чомусь все ж їй вдавалось знайти струмки живої води, паростки життя,  людей,  емоції,  заради яких вона сюди приїхала.

Натовп майбутніх студентів переливався різноголоссям. Потоки снували туди-сюди. Багато колишніх школярів були з батьками, хто з друзями, хто цілими компаніями. Спостерігати за всіма подобалось, навіть підслуховувати трохи довелося. Бо щільність натовпу була така, що хочеш не хочеш – мусиш.

Нарешті віддавши папери на вступ, а у Лади їх було більше ніж у інших, попрямувала на вулицю. Людей значно порідшало. Де-не-де купчились невеликими купками майбутні студенти. А на небі швидко купчились хмари. Лада глянула вгору, на щоки впали перші важкі краплини майбутньої грози.

Ярослав

Вона стояла посеред університетського подвір’я стовпом, нездоланним, масивним, який займає всю площу, його неможливо обійти, неможливо не побачити, і неможливо ігнорувати. І в той же момент вона була ніби прозора, легка, повітряна, невагома. На неї падав дощ, холодна літня гроза поливала розпечений асфальт, він парував. А вона стояла.

Кругом з вереском метались люди, бажаючи сховатись від шаленої води. Навіть кілька секунд без укриття, і ти мокрий наскрізь. А вона стояла.

Він дивився на цю дивну дівчину з незбагненністю. Вона не вписувалась в жодні його уявлення про дівчат та їх поведінку. Де вереск? Де граційний біг зі стрибками через калюжі? Де намагання знайти когось з парасолькою і сховатись? Де хоч якісь прояви здорового глузду? Вона підняла обличчя догори і стояла.

Дощ потрохи стихав. Вітер розбивав великі краплі на маленькі бризки. Гроза махнула сукнею сонце-кльош  і пішла так само несподівано як і з’явилася.

     - От ти хлюпик мокрий, - прилетіло в спину разом з поштовхом від друга дитинства, змусивши відірватись від дивних дум. Марк сьогодні здавав документи на філологічний, від нема чого робити Слав поїхав з ним. – Я все! Здався. Залишилось тільки вступити, – рознісся веселою бравадою.

     - Шо тобі вступати? Твій рівень мов дозволяє тобі тут вже викладати на молодших курсах, - розсміявся Слав.

     - Але ж папірчик треба! А шо ти завис. Змок весь. Не міг сховатись, чи вирішив нашу тусу на Гідропарку замінити коротким душем? Не вийде! Стрілка на волейбольному майданчику вже забита! Ми, до речі, за годину маєм бути на місці.

    - Смішно це чути від того, хто весь час усюди запізнюється, - відрізав Слав.

Обернувся, побачити дивачку. А її нема. Розтанула під дощем?