Чиєго ти роду?

По обіді дідова хата стала вуликом. Все рухалось якимось дивним чином – із хаоса створювався порядок. Сини, невістки, онуки Дем’яна та Аксені носилися по хаті, по подвір’ю, з кухні в хату і назад... Весь той бедлам створював неймовірний шум. Хотілося закрити вуха і заховатись в будку до Дружка. Старий пес був уже глухим, Лада йому зараз заздрила. Коли біганина потрохи почала стихати, стало зрозуміло, що пора на застілля.

Знов почнуться тости та вітання з 1 травня та минувшим днем народження Лади. Саме так. Саме в цій послідовності. І мало кого дивувало, що збори то були в честь Лади, саме її родина мала все організувати, а родичі віталися зі святом якихось міфічних захисників робітничого класу. Отака метаморфоза.

- А чого ти додому ночувати не прийшла, чи до ранку гульбенили в кафешці? – єхидна посмішка молодшої сестри Віти мала б вказувати на змову, яку розкрили.

- Бо я тут ночувала.

- Серед ночі їхала, - очі по півблюдця.  – Це ж страшно.

- Не страшніше ніж гульбенити там до ранку.

Лада не хотіла розмов з сестрою. Вона мала ще, не розуміла ладиних терзань. Пусте стрясання повітря. Не до неї. Тут ледь не доля вирішується, а тій лиш би потриндіть.

Бабуся внесла в хату пишну Паску. Велику. Багато прикрашену. Бо ж не так давно Великдень святкували. Поставила здобу на дерев’яну дошку, чинно поклонилась хлібу, перехрестилася  і почала різати. Біла крихта обсипала стіл. Віта збирала ті крихти на палець і смачно облизувала.

      - Віта, що ти робиш? Геть від столу. Це негігієнічно, - мама ледь не заверещала уздрівши те неподобство.

Віта знітилась, заклякла.

     - Не переживай, дитино. Їж з дошки. Вона точно чиста, - підморгнула онуці Аксеня, за що отримала ледь помітну посмішку в кутиках дитячий очей.

Коли всі розсілися за столом, право першого слова мав голова сім’ї, дід Дем’ян.

     - Доню, ти унікальне дитя багатьох народностей. Прізвище в тебе українське, дісталось нам у спадок від моєї матері, хоч вона й була циганка, але ти маєш право змінити його на кримсько-татарське, мого батька. Бабуся Аксеня українка з діда-прадіда. Мати твоя мордовського коріння. В тобі намішано багато крові різних народів. Але ти маєш сама визначити: чиєго ти роду. Знайди свою землю і свою силу .

Дід підняв келих, засвідчуючи кінець промови.

От уміє ж дід підвести до головного, так нічого і не сказавши. Лада осміхнулась. А дорослі Дем’янові сини з невістками насупились, кудись не туди повертає святкування.

Далі були тости дорослих: батьків, дядьків, тіток. Всі згадували іменинницю побіжно і в кінці промови, бажаючи їй хорошого життя. І на тому спасибі. Та після чергової згадки про день трудящихся та солідарності з ними, не втрималась.

     - Дядю, я так рада, що ви підтримуєте американських робітників, і виступаєте за збереження їх прав та свобод. От дійсно ви інтернаціональна людина.  

    - Що ти мелеш, - дядько у виразах не стримувався, його гарячий норов був загальновідомим фактом, а Лада наче навмисно саме його і зачепила. Хоча чому наче, таки навмисно.

     - Ну як же ж, це ж американці виходили на протести і мітинги, вимагали встановити норми праці, трудового дня, вихідні, пенсійний вік...

     - Це радянське свято, наша влада завжди підтримувала своїх громадян, робітників. Це у нас профспілки боролись за права народу.

     - Ви самі собі суперечите, кажете що профспілки боролись за те, за що не треба боротись, бо і так все чудесно.

А далі на Ладу полилося цеберко бруду, сірого, гнилого. Бо ж той словесний потік не мав жодного зерна раціональності. Батько взявся захищати доньку, хоч і нездорово спочатку гримнув на неї. Підключились невістки, яскраво розмахуючи руками, певно в надії повидирати комусь коси, чи то одна-одній чи собі.  Ґвалт за столом тримав доти...

    - Я вирішила після школи їхати вчитися в Київ!

Тиша так швидко накрила хату, наче і не було щойно аеродромних децибелів. Певно просто вуха заклало, всім одразу.

     - Як в Київ, навіщо? Ми тобі вже пригледіли університет в Новосибірську. Якщо не схочеш, можна звісно столицю спробувати, але не знаю чи ми потягнемо, - мама намагалася знайти раціональне зерно у доньчиному вибрику, проте схоже не могла його розгледіти.

     - Схочу? Ви ж уже все зробили, пригледіли, домовились може вже, чи заплатили, навіть не подумавши мене спитати. Але так. Справді. Я хочу! Їхати в Київ на навчання хочу. Жити там хочу.

     - Це дурня. Нащо їхати на периферію, коли тобі в центрі дороги відкриті? Це вони тебе намовили? – виставила наманікюрений пальчик в сторону старих.

     - Так. Це ми дали Ладі ідею вчитися в Києві. – твердий як сталь голос бабусі змусив невістку не просто замовкнути, а ще й опустити свою наманікюрену ручку, і всадовити свій центр тяжкості на стілець. Бо такого голосу від Аксені ніхто раніше не чув, - Проте вона вправі сама вирішувати свою долю. Ми даємо їй вибір і можливість. Що з цим робити – її рішення. І якщо хтось із вас вважає, що може безпричинно ображати когось в нашому домі, он поріг. На все добре!

Аксеня була дочкою київського науковця, витонченою, ніжною квіткою. Але мало хто задумувався як ця усміхнена, толерантна, покладиста жінка змогла винести заслання нареченого, вигнання з Батьківщини, поневіряння сибірським краєм у пошуках коханого. Облаштування життя з нуля, не маючи нічого, крім судимості та освіти. Навіть рідні діти не задумувались звідки у мами брались сили на те, аби посміхнутись. І лише Дем’ян знав про свою Аксеню все. Вона була його всім! Вона була його повітрям, його серцем і його опорою. Без неї його б не існувало вже. І саме Аксеня була незборимою стіною Дем’янової впевненості в прийдешньому дні.

Святкування швидко звернулося. Пара тостів від двоюрідних братів для Лади трохи пом’якшили напруження, та загальна атмосфера вже не сприяла святкуванню. Розпрощались з господарями, дякуючи за гостину. Роз’їхались.