Сила з коріння

Електричка прибула на станцію «Мучная» глибокої ночі. Малесеньке приміщення станції лякало запустінням. Потріскані, брудні лавки, обшарпані стіни,  розбиті лампочки, які мали б освітлювати перон та вхід на станцію. Все гойдалося і дзвеніло на вітрі. Не вистачало тільки бомжика місцевого під дверима,  чи шпани, яка плюється матюками замість слів.

Швиденько, підстрибом помчала повз брудну, гнилу сірість. Все життя здавалось тою брудною сірістю. О. Точно.  Сірий бруд. Життя – то сірий бруд.

До будинку дідуся було йти хвилин зо двадцять, Лада долетіла за десять. Старі звісно вже спали, тож аби не будити, зайшла зі своїм ключем до літньої кухні, де царювала українська піч. Цей граційний тандем був невід'ємною частиною дідового обійстя.  Лада обожнювала цю кухню, це маленький світ осторонь хати, власне ще одна хатина, тільки на одну кімнату, де крім печі поміщалось все!

Аби бабуся зранку не злякалася відкритих дверей кухні, вивісила свій прапор – шмат тканини з вишитими квітками. Колись ще в молодшій школі вчили вишивку, вона і вишила. Дівати ту роботу було нікуди, відвезла до баби з дідом. А вони на диво замилувались. І вирішили то Ладиним прапором найменувати.

Так Лада завжди «позначала територію», коли приїздила в гості. Спочатку просто вішала на двері кімнати, а потім, коли підлітковий бунт набув протестних форм, «відвоювала» собі літню кухню. Тож прапор завжди чекав Ладу у верхній шухляді столу на кухні. А Лада знала, що у будь-який день, будь-який час доби знайде місце, яке належить їй. Це її територія.

У Чернігівці їй завжди дихалось легше. Але лише нещодавно почала розуміти,  що це зовсім не через повітря чи клімат.  Причина була в людях.

Сліпий дідусь бачив її набагато краще ніж мама з татом. Розумів її, підтримував, підказував. Вони були на одній хвилі. Діда тут вважали чужаком, хоч він тут вже півстоліття живе.  Але поважали і навіть боялися. Дід працював на кораблебудівельному заводі все своє життя в цьому краї. Починав з самих низів, на пенсію пішов начальством. Суворий, грізний, проте справедливий. Хату в Чернігівці купив коли вже внуки почали з'являтися. Сини були в шоці: далеко, фактично село, ніякої цивілізації.  Начальство з судоверфі не може там жити, то не по статусу. А дід сильно і не пояснював,  відрубав: хоч назва рідна.  І жодні вмовляння чи настанови не діяли. Сини згодом стихли, знали, що батька не переконати. Лише їх дружини ще довго пиляли. От мамині вічні невдоволення щодо хати в селі Лада добре пам'ятала. Та для онуків дідова хата була найбажанішою. Але на сьогодні вона такою залишилась схоже тільки для Лади.

Дід з онуками не церемонився, спуску не давав, нехлюйство та лінь зневажав, і говорив про це відкрито. А ще говорив з ними мовою! Українською, рідною. Інші лінувались запам'ятовувати, чи навіть відкрито гидували, але не Лада. Їй було все цікаво.  А мову слухала, як щось позаземне. Бабусині співи українською були як дотик до іншої цивілізації, іншої планети.

Ранок.  У двері гучно заторохкотіло.

• Доброго ранку, причепа! Пусти старого на вогник.

• Не-а, не пущу на вогник, бо ще не розтопила. Заходь на сухі дрова,  разом топить будем.

• Лінива баба тебе колисала.

• Не наговорюй на бабусю!

Пара легких дідових кпинів і душа цвіте. Відкрила.  Пригорнулася до сухої щоки. Обійняла кістлявий стан. Видихнула полегко.

• Роздавиш старого.  І за шо мені тільки стіко ніжності дісталося? Шо вже хто натворив? Розказуй.

• Ладуся, сонце, приїхала наша квіточка. А ми тебе тільки до обіду чекали, з усіма.  Ти не змерзла? Ато вночі ж бігла. Дитятко моє любе, – знадвору заглянула бабуся. – Кажу діду, прапор висить,  дитя прибігло, так він швидше того вертольоту полетів, не встигла за ним.

Як в дитинстві: обійми, добрі кпини, посмішки.  Лада вбирала тепло рідних людей,  відтавала, оживала. Всадила діда на ослін, він же ліжко, сама з бабуською заходилась біля печі поратись. Бо на обід намічалось святкування. А смачніших голубців, налисників і жаренки ніж з печі не може бути. Дід спеціально піч будував у літній кухні, щоб аби було як вдома, на Чернігівщині. І страви українські стали з тої печі на свята готувати. Було раз,  їздила Лада з дідом і бабою в Україну. Вражень набралась на півжиття. І кухня місцева зайшла як рідна.  Особливо ота жаренка, то по-сіверськи так називали, власне просто картопля з м'ясом тушкована в печі, скоріше тушковано-смажена. Але той смак особливий. А прижарки від чугунка віддирати тож улюблене заняття. І не було смачніше ніде і ніколи.  Повторити смак ніяк не вдавалось.  Тільки коли піч тут побудували, рецептори ожили, пам'ять постукала кувалдою, не менше Байкалу спогадів вилила.

І от зараз,  ставлячи горщик з майбутньою жаренкою до печі, Лада вклякла. Застигла. Ошелешений погляд на горщик. Чи не новий Всесвіт там побачила.

- Це ж так просто було. А я не додумалась. От дурко!

Старі чекали одкровення, вірили що воно буде.  Коли-небудь. Лиш би не запізно.  Вони вірили в неї,  вкладали себе у всіх своїх дітей та онуків, але лише Лада прийняла паростки, лише в ній відбилась силу роду. Старий Дем’ян стис руку дружини. Оксана,  чи то пак Аксеня, як називав її коханий,  вклала сиву голову йому на високе плече. Осміхнулась. Він відчув той усміх, пригорнув до себе.

• Дідусю, бабуська, я хочу переїхати до вас. Я там чужа. Я нікого з них не розумію.  Вони інші,  дивні.  Я з ними задихаюсь. Я навіть не можу визначитись, що робити далі.  Начебто  треба вступати в універ кудись, так куди саме? Чи може шукати роботу, пробувати знайти що до душі а потім вступати? Але все одно,  коли я у вас,  тут,  в Чернігівці,  я хоч мислити можу. А вдома я тільки ненавиджу все і всіх,  або ігнорую. Я не знаю,  чого я хочу.  Але точно знаю одне,  мені треба поїхати звідти!

Сумбур, страх та рішучість  теліпались в очах. Старі слухали онуку з повагою і очікуванням. Та чого саме вони чекали Лада не здогадалась.  Але ляснулась дупцею на табуретку біля печі,  коли зрозуміла слова діда, бо дійшло не одразу...

• Лада. Ми з бабусею вважаємо, що ти маєш мислити ширше. Їдь в Україну! Ми тобі допоможемо. Жити маєш де. У бабусі зосталась в Києві двокімнатна квартира після батьків. Тебе на перших парах там підтримають наші родичі.  Але ти маєш сама стати на ноги. Мову ти знаєш незгірше багатьох місцевих.  Їдь. Ти тут чужа, бо і ми чужі.  Ти надто вільна і вперта для цього світу. Їдь!