Заморожене серце

Весна 1997 рік. Владивосток

Лада святкувала день народження, останній у школі.  Випускний. Зранку вдома з батьками і молодшою сестрою. На вечір - зустріч з однолітками-однокласниками. Кожного року одне і те ж. Тільки в кафе вже не сік пили. Все по стандарту. Все як у всіх. Трохи набридло навіть. Хоча ні, не трохи - нудно до знемоги,  до блювоти гидко.

Однокласники-випускники  вважали себе вже дорослими,  то ж спокійно,  хоч і з надмірним самовдоволенням, замовляли горілку, вино і пиво. Нікого не торкало, що вони всі неповнолітні, вони ж уже дорослі.  Але такі прояви дорослості для Лади були не важливими,  не вартими уваги. А от те, що ніхто з них не прагнув бути самостійним і відповідальним - її пригнічувало. Від цього вона відчувала себе трохи білою вороною в колі тимчасових друзів.  Саме тимчасових, бо ж за свої сімнадцять років так ні з ким тут і не подружилась. За сімнадцять років вона не має жодної людини, яку можна назвати другом! Жах.

Всіх все влаштовувало, а її все бісило. Вони вважали себе самодостатніми і самостійними, а вона вважала, що себе ще не знайшла, і навіть не знає де шукати.

Лада була певна, що самостійність її одноліток – це ілюзорна свобода. Ти, начебто, сам приймаєш рішення,  але живеш за протекцією сім'ї.  Домовились за навчання, сплатили, купили квартиру,  влаштували на роботу,  і ти весь такий самостійно-залежний красуєшся собою. А насправді сам не важиш нічогісінько.

• Ладо, за тебе! З днем народження, красуню. Бажаю стати трохи теплішою. Ти нас не морозься. Все ж разом стільки років. Як що треба – звертайся. Чим можем, допоможем, – красувався однокласник Васька. У нього батько був начальником відділу кадрів на заводі, то ж певно і Вася мітив не нижче, «помагатор» знайшовся.

• Лада, бажаю знайти гарного чоловіка, то може і працювати не прийдеться, - це вже Свєтка видала свої уявлення про мету життя.

Дивні тости її не бентежили, звикла, уваги навіть не звертала. Складалося враження, наче вона з іншої галактики. Причому враження це складалося у всіх, не тільки у Лади.

Гулянка була у розпалі, Лада сиділа втупившись на танцмайданчик, її навіть ніхто не зачіпав і не тягнув у коло. Вистачило кілька разів нарватись на гидливу мармизу, і більше ніхто навіть заради «годиться» не хотів її витягати в загальне коло.

Ладине діло було за малим – сплатити рахунки і можна вшиватися. Стіл оплачено, а от випивка замовлялась все більше і більше. Звалити б.

А, власне, що втрачати. Накормила, напоїла, «номер відбула», можна і прощатись.

• Дівчата, пацанята.  Дякую що прийшли, але маю відкланятись. Ви гуляйте. Щасливо всім!

Фразу про те, що вона «була рада всіх бачити» не стала навіть озвучувати, бо не рада абсолютно. «Капець прибацана», «от придурошна», «так і згниє старою дівою» - це найневинніше, що Лада почула собі у спину.

На вулиці дихалось легко. Вдихнула. На повні груди. Підняла очі на зорі. Замилувалась. І рушила в єдине місце, де її змогли б зрозуміти, хоч і там важкувато іноді доводилось, в Чернігівку, до діда Дем’яна з бабцею Аксенею.

Видихнула і потопала на електричку.