ІНТЕРЛЮДІЯ: СПОГАД МАРТИ

Вона не говорила про це часто.

Але тієї ночі, після того як з'явився Знак Йогана, Марта сиділа сама у своїй холодній кухні й згадувала.

Їй було дев'ятнадцять. Сіґне, Вартова перед Ейріком, покликала її до озера. Не словами. Тягненням.

Озеро було замерзле. Сіґне стояла босоніж на кризі, її ноги синіли від холоду. Вона була стара, але в ту мить здавалася безвіковою.

— Ти відчуваєш це.

— Так.

— Межа стоншується. Я берегла її шістдесят років. Коли я помру, тягар перейде до тебе.

— Я не хочу його.

— Ніхто не хоче. Справа не в цьому. — Сіґне ступила ближче. — Коли я помру, ти відчуєш це. Тягар осаде на твоїх плечах. Ти знатимеш, що робити.

— А якщо я відмовлюся?

Бліді очі Сіґне тримали її погляд.

— Не відмовишся. Ти не з тих, хто відмовляється.

Вона сягнула у свій плащ і витягла дерев'яну фігурку — малу, темну, витерту до гладкості. Першу фігурку.

— Це перейде до тебе. Не зараз. Але коли мене не стане. Воно знайде тебе.

Через три дні Сіґне померла. Марта знайшла її на березі озера, очі розплющені. Фігурка лежала поруч, уже тепла.

Марта підняла її. І в ту мить вона зрозуміла.

Межа була раною. Чування було тиском, який ніколи не минав. І вона була тією, хто берегтиме його. Не тому, що була сильною. Тому, що більше нікому.

Вона носила фігурку сорок років. Коли прийшов Ейрік — молодий, наляканий, обраний проти його волі, — вона передала її йому. Не з полегшенням. Зі знанням, що передає тягар, який його зламає.

Тепер Ейріка не стало. Фігурка перейшла до Йогана. І Марта дивилася, як хлопець ходить селом зі своїм золотавим сяйвом, і відчувала те, чого не відчувала сорок років.

Не надію. Впізнавання.

Хлопець був, як вона. З тих, хто не відмовляється.

Вона підвелася й підійшла до вікна. Ліс стояв на краю села, темний і терплячий. Десь там хлопець обходив свій периметр, робив роботу, якої ніхто не бачив.

Чування тривало.