Розділ 2. Інші очі

Марта більше не довіряла дзеркалам. Вона зауважила це після того, як, проходячи повз ванну кімнату, помітила своє відображення… яке не моргнуло разом із нею. Здавалося, що щось інше дивиться на неї зсередини скла. Спокійно, обережно, терпляче.

Тієї ночі вона накрила всі дзеркала в домі тканиною.

Софі більше не гралась — вона сиділа з Лабубою, розповідаючи їй секрети. Її мова ставала дорослішою, але не по-дитячому жорстокою. Вона розповідала про те, як мріє, щоб певні люди зникли. Про те, що чує "пісню кісток" і про те, що "кров говорить".

Одного разу вона прошепотіла:

— Мамо, Лабуба каже, що ти нам заважаєш.

Прихід Сплячих

Коли Марта вийшла на вулицю, щоби трохи подихати повітрям, вона зауважила — сусіди почали спостерігати за ними. Але не прямо — крадькома. У вікнах, на поворотах, у кутках дворів.

Один із них, літній чоловік із сірою бородою, підійшов ближче:

— Ви знаєте, що вона вибрала вашу дитину?

— Що?

— Ваша донька — провідник. Вона вже чує пісню. Ви не зможете зупинити її. Ніхто не зміг. Ви повинні віддати дитину нам, поки ще не пізно.

Марта з жахом відійшла назад. Старий не рухався. Лише усміхався.

На його руці — татуїровка з символом ока і трьох вій.

Культ існує. Вони — Сплячі. Вони тут. І їх більше, ніж здається.

 Пробудження

У ніч, коли Софі заговорила голосом, який був не її, Марта зрозуміла: тепер іграшка не просто контролює дитину — вона живе в ній.

— Мамо, у твоїх венах тепло. Як у старих річках, — прошепотіла Софі, і з її очей потекли чорні сльози.

У коридорі зашепотіли голоси.

— Лабуба з нами… Лабуба несе очищення… Лабуба знає, хто брехав…

Марта схопила дитину і втекла з дому.

Але куди не йшла — скрізь була вона. Лабуба. У вітринах. У руках інших дітей. На плакатах. На щитах біля дороги. Лялька переслідувала їх.

Спалення

Вона вирішила спалити її.

Заливши іграшку бензином, вона підпалила її просто на подвір’ї.

Вогонь здійнявся, обпалюючи обличчя. Та коли дим розвіявся — лялька лежала неушкодженою.

Лише посмішка стала ширшою. А очі — глибшими.

І Софі сказала:

— Тепер вона знає, що ти ворог. І з ворогами Лабуба робить… боляче.

 Церемонія

У старому храмі за містом зібрався культ Сплячих. Підвали були наповнені іконами ляльки. Кожна — унікальна. Але всі з однаковою посмішкою.

У центрі стояв кам’яний вівтар.

На ньому — лялька з червоною стрічкою.

І в натовпі — Софі. Посеред Сплячих. Вона усміхалася. Вона співала. А Марта дивилась на все це з потаємного ходу, зриваючи волосся від відчаю.

Її донька — вже не її. Вона — жриця. Вона — голос Лалуби.

Втікачка

Марта їхала нічною трасою, не пам’ятаючи, як дісталася до автівки. Софі сиділа на задньому сидінні, стискаючи Лабубу. Очі іграшки виблискували в світлі фар машин, що проїжджали повз. Вони не кліпали — але дивилися. Прямо на Марту.

— Ти знаєш, що вони нас шукають? — спитала Софі майже шепотом.

— Хто?

— Ті, що сплять під шкірою. Вони не всі люди, мамо. Ти не розумієш. Але Лабуба розуміє.

У Марти задрижали пальці на кермі.

Позаду — фари. Ще одні. Іще. Вони рухались за ними. Авто — без номерів. Один, два, три.

Культ не відпускає.

 Місто забутих

Марта зупинилася у готелі маленького містечка, де її ніхто не знав. Вона поселилась під іншим іменем, вимкнула телефон, і нарешті спробувала заснути.

Але прокинулась серед ночі… від дитячого співу.

— Ла-бу-ба, ла-бу-ба, хто не грає — той пропав...

Софі сиділа на підлозі перед дзеркалом. Іграшка стояла навпроти. Дівчинка наче розмовляла з нею подумки. Її очі були широко розплющені, але… в порожнечу.

Коли Марта спробувала підійти ближче, дзеркало тріснуло. Само. Без дотику.

На склі утворився малюнок. Той самий символ — око з трьома віями.

 Архів

На ранок Марта звернулась до місцевого історика — сивого чоловіка на ім’я Еліот, який працював у міському музеї. Його очі зблідли, щойно вона згадала ім’я “Лабуба”.

— Ви не перша, хто приходить із цим. Я знав одну жінку. 1960 рік. Її син отримав таку іграшку. Через місяць... він вирізав власну родину. Усміхаючись.

Еліот витяг старий пожовтілий рукопис. У ньому йшлося про карпатську легенду:

"Коли діти замовкають, Лабуба починає співати. Коли ніч стає глухою — вона прокидається. Колись її пошили з шкіри зрадника і волосся вішальника. І в неї вшили останній подих безумця."

— Це не просто лялька. Це обряд. Це... контейнер, — тихо сказав Еліот.

 Спогади чужі

Софі почала згадувати речі, яких не знала. Імена людей з минулого. Дати. Місця.

— Вони мене спалили в тому селі. І я повернулась. Через сто років, але я тут. — говорила вона холодно, знову не своїм голосом.

— Хто тебе спалив, Софі? — Марта тримала доньку за плечі.

— Ти. Ти була однією з них. У минулому. Ти кричала: “Спаліть її! Вона не дитина!”

Поглинання

Лабуба більше не лежала. Вона стояла. На ліжку. На кухні. Іноді — у вікні, ззовні. Погляд завжди спрямований на Марту.

Одного ранку вона знайшла записку в дитячому почерку:

"Лабуба скоро закінчить гру. Ти програла. Культ вже всередині."

Вона вийшла у ванну і побачила… свою тінь. Але рухи тіні не збігалися з її власними.