Розділ 1: Подарунок

— Що це за... річ? — спитала Марта, тримаючи в руках коробку, запаковану у чорний блискучий папір без підпису.

Її донька Софі стояла поруч, з нетерпінням поглядаючи на подарунок.

— Це хтось підкинув? — з подивом запитав її чоловік Ігор, роззираючись навколо. На ганку не було нікого. Лише вечір, холод і ледь чутне шурхотіння вітру в сухому листі.

— Напевно, сусіди... — припустила Марта, хоч у голосі не було впевненості.

Вона обережно розгорнула упаковку. Всередині — лялька. Маленька, з неприродно великими чорними очима, витягнутим тілом і тканинним тілом кольору сірої плоті. У неї була червона стрічка на шиї й вишита посмішка.

На бирці, пришитій до лівої руки, був напис:

"Лалуба. Вона слухає. Вона пам’ятає. Вона чекає."

Софі засміялась і одразу потяглась до іграшки:

— Я назву її Лала!

— Софі, зачекай. Дивна вона якась… — прошепотіла Марта, але було пізно.

Софі вже обіймала іграшку й шепотіла їй щось на вушко. І в ту ж мить світло в коридорі почало мерехтіти.

Ігор підійшов до вимикача — нічого не сталося. Він витягнув ліхтарик із телефона.

— Мабуть, знову пробки злетіли… — пробурмотів він і пішов у підвал.

Марта залишилась із Софі в кімнаті. Дитина вже засинала, міцно стискаючи в руках нову улюбленицю. Її дихання стало рівним, але Марта все не могла відірвати очей від тієї ляльки.

Здавалося, Лалуба посміхається ширше, ніж хвилину тому.

 Щось не так

На ранок Софі прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона сиділа на ліжку нерухомо, тримаючи Лалубу обома руками, і мовчки дивилась у стіну.

— Сонечко? — Марта зайшла в кімнату і відчула, як холод пробігся хребтом.

— Вона мені співала, — сказала дівчинка, не відводячи очей від порожнього місця на стіні.

— Хто?

— Лалуба. Вона знає мої сни. Сказала, що буде завжди поряд. Навіть після смерті.

Марта мимоволі зробила крок назад.

— Це ж просто іграшка, Софі…

— Вона не любить, коли ти так кажеш, — спокійно, майже доросло сказала дитина.

Плями

У підвалі Ігор знайшов не тільки пробки. На бетонній підлозі з’явилася темна пляма, схожа на засохлу кров. Він провів по ній пальцем — вона була теплою.

На стіні, над плямою, хтось нашкрябав трьома нігтями слово:

“ЗОВ”

Ігор покликав Марту, але коли вона спустилася — напису вже не було. І пляма зникла.

— Тобі треба відпочити, — сказала вона, торкаючись його руки. Та він був холодний.

— Може, хтось із сусідів жартує?.. — Ігор змусив себе усміхнутись, та у куточку підвалу щось шурхнуло.

 Шепіт

Уночі Марта прокинулась від дивного тупотіння. Вона подумала, що це коти. Але в їхній квартирі не було котів.

Вийшовши в коридор, вона побачила, як тінь бігла стіною. Висока, худорлява, з головою, схожою на іграшкову. Як у Лалуби.

У кімнаті Софі тихо шепотіла щось. Марта притиснулась до дверей і почула:

— Ти хочеш, щоб я це зробила? Але він мій тато...

Потім — тиша. Марта увійшла. Софі спала. Лалуба сиділа на підвіконні.

Вперше вона змінила положення сама.

 Інтернет не допоможе

Марта почала шукати будь-яку інформацію про "Лалубу". Вона шукала в Google, форумах, архівах. Нічого.

Аж поки не натрапила на форум із темою: “Іграшки, яких не має бути”. Там користувач під ніком Thorn-31 писав:

“Лалуба — це не бренд. Її не продають. Вона з’являється сама. Її підкидають у будинки, де щось порушено: кров, правда, біль. Вона приходить, коли прокляття шукає господаря…”

“Є люди, які поклоняються їй. Вони називають себе Сплячі. І коли вона приходить, вони починають діяти.”

“Якщо у вас є Лабуба — спаліть її. Але пам’ятайте: вона не згоряє з першого разу. І не кожному дозволено це зробити.”

 Перше кровопролиття

Ігор почав говорити сам із собою. Його сни стали жорстокими, він прокидався із слідами подряпин на грудях.

Одного вечора він стояв біля вікна й тихо говорив:

— Вона мене чує. Я думав, це дитячий жарт… але я її бачу. Коли моргаю.

А потім пішов на кухню… і розбив склянку об голову.

Марта зателефонувала в швидку. Ігор встиг прошепотіти:

— Вона всередині. В мені.

Культ

Поки Ігор у лікарні, Марта поїхала до сусіднього містечка, де в бібліотеці відшукала старі вирізки з газет. 1994 рік. Заголовок:

“Дівчинка зникла після подарунка: єдина зачіпка — саморобна лялька з чорними очима”

Інша стаття — 1981 рік:

“Пожежа в дитсадку. Усі діти говорили про Лабубу”

Третя — 1952:

“Секта в Карпатах поклоняється істоті з іменем, яке не можна промовляти. Їхній символ — лялька.”

На звороті було зображення: та сама Лабуба. І маленький напис:

"Культ триває. Її не можна вбити. Вона прокидається разом із дитиною, яка її приймає."