Глава пʼятдесята: заплести й виплекати.

Тієї ночі темрява була особливо густою, наче застиглий левкас, що чекає першого дотику пензля.
Тетяні наснився павук. Він був несхожим на жодну істоту, яку їй доводилося бачити в житті чи малювати на полотнах: величезний, із ніжно-рожевим, майже перламутровим черевом, покресленим чіткими білими смугами. Істота повільно й упевнено дерлася вгору по гладкій стіні. У цій мовчазній наполегливості відчувалася якась прадавня, непереборна сила.
Серце Тетяни стиснулося від раптового, гострого страху. Стіна — це її дім, її фортеця, її спокій. А ця химерна, чужорідна істота владно засягала на її простір.
— Геть! Тікай звідси! — вигукнула вона уві сні, намагаючись прогнати нехапаного гостя, відштовхнути сам факт його існування. Вона прагнула зберегти звичний лад, захистити свої межі від чогось надто великого, незрозумілого й екзотичного. Але павук лише заніс лапку далі вгору, продовжуючи плести свій невидимий, унікальний візерунок долі.
Темрява сну хитнулася, розмиваючи рожеві й білі барви, і раптом змістилася в зовсім інший простір.
Тетяна розплющила очі й побачила перед собою сліпуче біле світло та стелю операційної. Вона лежала на столі, відчуваючи важку, глибинну слабість у кожному мускулі. Тіло відгукувалося глухим болем після кесаревого розтину, але найдужче боліла невідомість.
Над нею схилився лікар. Його очі дивилися спокійно й мудро.
— Лікарю... зі мною все добре? — ледь чутно спитала вона, затамувавши подих.
— Заспокойся, усе чудово, — м'яко відповів той. — Була одна дрібниця, схожа на пухлину, але ми повністю з нею впоралися.
— А її точно всю вирізали? Чи не залишилося нічого? — тривога знову сплеснула в грудях, нагадуючи той самий остеріг перед рожевим павуком.
— Все, що треба було прибрати, ми вирізали. Ти чиста, — впевнено промовив лікар.
Тетяна перевела подих. Гнітючий тягар, який вона носила в собі роками — старі образи, приховані страхи й задавнений біль — раптом зник. Залишилася лише порожнеча, яка миттєво заповнилася новою таємницею.
— А хто в мене народився? — тихо спитала вона.
— Хлопчик, — усміхнувся лікар.
Гарячі сльози сліпою хвилею підступили до очей. То були сльози абсолютного, чистого щастя.
— Як добре... як же це добре! — зашепотіла вона, сміючись крізь сльози. — Бо в мене ж уже є дві дівчинки!
Лікар раптом завмер. На його обличчі відбилося щире здивування:
— Правда?..
Він стріпонувся, ніби тільки-но прокинувся від тривалого сну, кліпнув очима й швидко додав:
— Ні-ні, нічого. Все гарно. Все просто чудово.
Тетяна не стала роздумувати над його подивом. Вона підвелася, скільки вистачило сил, простягнула руки й міцно, усім серцем обійняла лікаря. Вона цілувала його обличчя і повторювала, мов молитву, мов мантру нового життя:
— Дякую... Дякую вам за все, що ви зробили. Дякую, дякую, дякую...
Коли вона розплющила очі у своїй кімнаті, надворі вже займався світанок. Вранішнє світло м'яко лягало на підрамники та пензлі. Тетяна глибоко вдихнула повітря і відчула дивовижне, легке й безтурботне полегшення.
Тетяна ще довго сиділа на краю ліжка, вслухаючись у тишу кімнати, яка тепер здавалася чужою для будь-якого остраху. Вранішнє проміння м’яко підсвічувало смужку золотої фарби на незавершеному полотні, і в цьому світлі вона раптом чітко побачила невидимий зв'язок між усім, що їй снилося.
Вона підійшла  й подивилася на  стіну. Там, де уві сні дерся вгору дивний рожево-білий павук, зараз грали золотаві відблиски сонця. Вона усвідомила: той остеріг, те бажання прогнати невідоме — це була лише остання судома старого страху перед власним масштабом. Павук не ніс загрози, він просто приходив сплести візерунок її майбутнього.
Тетяна приклала долоню до грудей, де ще теплилося відчуття зцілювального дива з другого сну. Там, на символічному операційному столі, вища сила не просто видалила стару «пухлину» — задавнений біль, сумніви й виснажливу тривогу. Вона звільнила місце для чогось принципово нового. Народжений хлопчик уособлював довгоочікуваний прорив, нову дієву силу, активний проект і творче втілення, яке відтепер мало стати надійною опорою для всього, що вона створювала раніше.
Згадка про здивований погляд лікаря викликала на її губах теплу усмішку. Її доля мала набагато більше глибоких вимірів і прихованих скарбів, ніж міг осягнути будь-який сторонній спостерігач. Але головне було в іншому — у тому гарячому, щирому «дякую», яке вона виплакала уві сні й яке тепер лунало в кожній клітині її тіла.
Жінка підійшла до столу, взяла до рук тонкий пензель і посміхнулася. Страх відступив, залишивши по собі абсолютну легкість і чистоту. Вона відчувала, що готова творити далі — легко, впевнено й із глибокою вдячністю за кожен новий день.