Глава сорок шоста:те,що під ногами.

Таня прокинулася від власного крику, якого так і не змогла видати. Серце калатало десь у горлі, а в роті пересохло, наче вона щойно наковталася придорожнього пилу.
Вона різко сіла на ліжку. У кімнаті панувала передсвітання тиша — той особливий час, коли ніч уже пішла, а день ще не наважився заявити про себе. Таня подивилася на власні руки: вони тремтіли.
Сон був напрочуд яскравим, аж до нудоти. Вона стояла посеред своєї вітальні, а перед нею, просто на світлому паркеті, лежав величезний, сирий шматок яловичини. М’ясо було блідо-червоним, безформним, із тонкими прожилками жиру та білими плівками. Від нього не йшло запаху, але сама його присутність на підлозі здавалася Тані огидною і водночас глибоко тривожною. Це було щось чуже, вивернуте навиворіт, щось, чому точно не місце у чистому домі. Вона хотіла переступити через нього, але ноги наче налилися свинцем.
— Просто сон, — прошепотіла Таня, опускаючи ноги на реальний, прохолодний ламінат. — Просто дурний, безглуздий сон.
Вона встала, накинула халат і пішла на кухню. Потрібно було вмитися і випити води. Сон повільно танув, залишаючи по собі лише липке відчуття вразливості, наче з неї самої заживо здерли шкіру. Вона відчувала кожен протяг, кожен шурхіт за вікном.
Таня увімкнула чайник і на мить задивилася у вікно, де сіріли силуети сусідніх багатоповерхівок. За останні кілька місяців її життя перетворилося на суцільний марафон на виживання: нічні зміни, хронічна втома, невисловлені образи на родичів, які згадували про її існування лише тоді, коли потрібні були гроші. Вона відчувала, як її життєва енергія витікає крізь пальці, лишаючи її порожньою. "М'ясо на підлозі... виснаження", — згадалися їй колись почуті слова про символізм снів.
Раптом чайник клацнув, вимикаючись. Таня здригнулася.
Вона повернулася, щоб узяти чашку, і завмерла.
Біля кухонного столу, прямо в променях першого блідого сонця, стояв чоловік. На ньому був старий сірий піджак, який Таня пам'ятала з дитинства. Його обличчя було розмитим, наче намальованим аквареллю, по якій розлили воду, але ці очі — сумні, глибокі — вона не могла переплутати ні з чиїми іншими.
Це був її дідусь. Він помер багато років тому.
Поява була миттєвою і абсолютно спонтанною. Таня не думала про нього, не згадувала перед сном. Він просто... проявився у просторі, як радіохвиля, що випадково пробилася крізь глушилки. Повітря навколо нього здавалося густішим, а шкіру Тані  обсипало дрібними мурашками. Потилицю стиснув раптовий холод.
Вона затамувала подих. Раніше вона б злякалася, закричала б або заплющила очі, намагаючись прогнати наваждення. Але сьогодні, після дивного сну, щось усередині неї змінилося. Вона зрозуміла: її відкритий, знесилений захисний бар'єр просто пропустив цей образ. Вона стала маяком для того, хто шукав спокою.
Дідусь не рухався і не говорив. Він просто дивився на неї з невимовною тугою, ніби намагався передати якусь важливу, але недосяжну для слів думку. Можливо, попереджав про небезпеку, а можливо — просто прийшов нагадати, що вона не сама у своїй втомленій самотності.
Таня заплющила очі. Вона згадала пораду, яку колись вичитала у старій книзі про медіумів: не залучайся, будь просто дзеркалом.
Вона зробила глибокий вдих, заземляючись, міцно притиснула босі ступні до підлоги і подумки уявила, як між нею та цим сірим силуетом опускається важка, прозора скляна стіна. Очищення. Захист. Вона з повагою приймала цей знак, але відмовлялася віддавати свою останню життєву силу.
— Іди з миром, — тихо, ледь чутно промовила вона.
Коли Таня розплющила очі, біля столу нікого не було. Тільки перше ранкове сонце яскраво освітлювало порожній куток кухні.
Вона підійшла до раковини, відкрила кран і довго тримала руки під струменем холодної води, змиваючи залишки нічного жаху та ранкового видіння. Попереду був важкий день, але тепер вона знала: настав час підняти те, що валяється під ногами, навести лад у власних кордонах і нарешті закрити двері, через які йде її сила.