Глава тридцять девʼята:обличчя у дзеркалі ярмарку.

Таня стояла посеред шумного ярмаркового майдану. Навколо панував хаос: вигуки продавців, пахощі духмяного хліба та привабливий блиск товарів. Але біля її ятки час ніби сповільнювався. На вишитій скатертині красувалися її витвори — шкіряні сумки з вигадливим тисненням та дерев'яні шкатулки, кожна з яких приховувала в собі маленьку таємницю. Люди зупинялися, торкалися гладенького дерева, захоплено перешіптувалися. Це був її триумф, момент, коли внутрішній світ Тані став видимим для всіх.
Коли сонце почало сідати за обрій, втомлена, але щаслива Таня склала залишки робіт у великий дерев'яний візок.Попереду на неї чекала дорога додому. Вона свиснула своїм вірним собакам — двом кудлатим псам із розумними, майже людськими очима. Вони застрибнули у візок, вмостилися поруч із сумками й шкатулками, готові охороняти і господарку, і її скарби.Візок котився бруківкою, аж поки шлях не проліг повз стару, напівпокинуту автобусну зупинку. Світло віддалених ліхтарів ледь розсіювало тутешні сутінки. На лавці під накриттям сиділа постать.
Таня мимоволі сповільнила хід. Це була стара жінка, закутана в брудну хустку. Здавалося, вона вся складалася із сірого кольору: сіре обличчя, сірий одяг, навіть повітря навколо неї здавалося важким і попелястим. Коли Таня порівнялася із зупинкою, старуха підвела голову. В її очах спалахнула така концентрована, люта злість, що у Тані перехопило подих. Старуха засичала, забурмотіла щось під ніс і зненацька з дикою силою жбурнула в бік візка  шматок брудної, сірої ганчірки, цілячись просто в собак.
Пси навіть не поворухнулися — лише глухо загарчали, виставивши вперед потужні груди. Ганчірка, не долетівши, впала в пилюку під колеса. Таня міцніше стиснула ручку візка й щосили рушила вперед, залишаючи заздрісну сірість позаду, у темряві.
...Вона прокинулася у своїй кімнаті. Навколо панувала нічна тиша. Таня сіла на ліжку й відчула, що сон не відпускає її — він перетік у нове, дивне видіння просто тут, у кімнаті.
Кімната потонула в густій, оксамитовій темряві. Таня підвелася й побачила, що стоїть посеред кімнати, а прямо перед нею, спиною до неї, стоїть незнайома жінка. Таня замерла, відчуваючи дивну єдність із цією постаттю. Перед жінкою височіло величезне, на повний зріст, старовинне дзеркало.
У дзеркальній глибині панувала така ж нічна пітьма. Але раптом знизу, з-під самої рами, пробилося чисте, сліпучо-біле світло. Воно було схоже на промінь потужного прожектора, який підсвічував відображення знизу вгору, вихоплюючи кожну деталь.
Таня зазирнула в дзеркало через плече жінки. Звідти, з білого сяйва, на неї дивилося її власне обличчя. Але воно було іншим — величним, спокійним, сповненим незламної сили та древньої мудрості. Це було обличчя Майстра, який щойно пройшов через вогонь і темряву, вистояв проти чужої злості й нарешті побачив свою справжню, чисту суть.
Таня посміхнулася своєму відображенню. Темрява більше не лякала її. Світло знизу тримало її міцно, як надійний фундамент.