Глава тридцять шоста:острів двох днів.

Клініка зустріла її тишею, що пахла стерильною свіжістю та чимось невимовно прадавнім. Лікарі казали, що вона народила хлопчика. Сина. Того, про кого вона мріяла стільки років, чиє ім’я заколисувала в думках під час довгих годин роботи за мольбертом. Але за весь час у пологовому відділенні їй так і не дозволили на нього поглянути.
Коли виписали, на порозі закладу їй спокійно мовили: «Дитину заберете за два дні. Так потрібно».
Вона повернулася додому, де в затишній кімнаті, залитій м'яким золотавим світлом, її чекали мама й бабуся. Наяву їх уже давно не було серед живих, але тут, у просторі сну, їхня присутність здавалася єдино правильною реальністю.
— Я народила хлопчика! У мене народився син! — вигукнула вона з порогу.
Обличчя рідних розквітли неймовірною, теплою радістю. Вони благословляли її очима, і цей родинний захист наповнив серце такою всеосяжною повнотою, що залишатися вдома стало несила. Любов і нетерпіння підняли її в повітря. Вона не йшла — вона летіла назад до клініки, долаючи простір однією лише силою свого палкого бажання.
Вона вбігла у відділення і відшукала медсестер — зовсім молодих дівчат у білих халатах, які схожі були на юних німф.
— Будь ласка, — благала вона, — я знаю, що забирати не можна. Але дозвольте мені просто подивитися на нього. Хоч один раз!
Дівчата лагідно всміхнулися.
— Він у вас особливий. Дуже хороший хлопчик, — прошепотіла одна з них і винесла невеликий згорток. — Тримайте.
Коли немовля опинилося в її руках, світ навколо наче уповільнив свій біг. Хлопчик був сповитий дуже туго: ніжки зігнуті й розведені в різні боки, немов у позі лотоса або жабеняти, готові до майбутнього стрибка, але зараз надійно зафіксовані. Проте найбільше вразило її обличчя. Воно було незвичайним: подовженим, витягнутим уперед, із гострим, чітким носиком. Наче виліплене не за людськими стандартами, а за законами якоїсь вищої, космічної чи прадавньої архітектури.
Малюк не плакав. Він дивився прямо на неї своїми глибокими сіро-голубими очима — уважно, мудро, ніби вивчав її душу. А потім — усміхнувся.
Медсестра протягнула пляшечку.
— Погодуйте його.
Вона взяла її і здивувалася: всередині була густа рідина темно-коричневого, майже кавового кольору. Рідина пахла міццю землі, корінням і таємницею. Хлопчик припав до соски і почав жадібно, спокійно пити.
— У нього таке незвичне обличчя... витягнуте, — тихо, з легким острахом зауважила вона.
— О, не хвилюйтеся, — з теплою посмішкою відповіла медсестра. — Він не недорозвинений. Він дивовижний. Він надзвичайно розумний.
Тримаючи це маленьке створіння, відчуваючи його неймовірний, солодкий запах, вона зрозуміла: жодного кроку без нього вона не зробить. Вона не зможе чекати сорок вісім годин. Два дні здалися їй вічністю, здатною зруйнувати цей крихкий зв'язок.
— Я хочу забрати його прямо зараз! — твердо сказала вона.
— Ми не маємо права без дозволу головного лікаря. Зачекайте два дні, з ним усе буде добре, — спробували заспокоїти її дівчата.
Але її вже неможливо було зупинити. Притискаючи дитину до грудей, вона пішла довгими коридорами пологового будинку. Хлопчик слухняно лежав на її руках, а вона раз у раз цілувала його тепле чільце, вдихаючи аромат, який здавався дорожчим за всі скарби світу.
Попереду, біля вікна, вона побачила лікаря. Він стояв спиною і з кимось захоплено розмовляв. Жінка зупинилася за кілька кроків, заколысуючи свого особливого сина. Вона вирішила почекати, поки лікар звільниться, міцно стискаючи в руках своє загорнуте в пелюшки майбутнє і відчуваючи абсолютне, тріумфуюче щастя, яке вже ніхто не міг у неї відібрати.