Глава тридцять четверта:біла кімната забутих речей.

Таня знала, що в кожної картини є свій зворотний бік. Поки на лицьовій стороні розквітали золоті німби або лягали соковиті мазки акрилу, полотно ззаду залишалося шорстким, сірим і приховувало таємницю свого створення. Але те, де вона опинилася цієї ночі, не було схоже на жодну з її майстерень.
Вона стояла посеред величезного, безмежного простору. Навколо не було ні вікон, ні дверей, лише ідеальна геометрична гармонія. Стіни, підлога і навіть висока стеля були викладені глянцевим, білосніжним кахелем. Плитка до плитки, шов до шва — бездоганні лінії, що йшли у нескінченність. Від цього кахлю йшло м’яке, майже божественне світло, яке не залишало жодної тіні.
А вздовж стін, наче білі мармурові скульптури в галереї, височіли ряди сліпучо-білих кабін та унітазів. Вони не викликали відчуття побутової прози. Навпаки, у цій стерильній, урочистій тиші вони виглядали як дивовижні артефакти — інструменти якогось невідомого, вищого ритуалу.
Таня зробила крок. Її босі ноги торкнулися прохолодного кахлю, але холоду вона не відчула — лише дивну, заспокійливу вібрацію.
«Це простір, де змивається все, що віджило», — раптом промайнула думка, чітка й гладка, як і сама плитка на стінах.
Вона підійшла до однієї з білих кабін. Тут не було бруду, не було хаосу. Все навколо дихало абсолютною безпекою. Таня відчула, як важкий, невидимий шлейф, який вона тягнула за собою роками — старі образи, сумніви у власному таланті, невисловлені слова та чужі очікування, що тиснули на плечі, — почав танути сам по собі.
Ця кімната була гігантським енергетичним щитом. Будь-який ментальний бруд просто стікав по глянцевих стінах, не залишаючи й сліду. Ряди білої сантехніки пропонували їй безліч варіантів для звільнення. Це було генеральне прибирання душі, де кожна кабіна була шансом залишити те, що заважало дихати.
Таня підійшла до одного з білосніжних об’єктів і просто уявила, як відпускає все минуле. Разом із уявним шумом чистої води з її серця зник останній тривожний акорд. Натомість прийшла неймовірна легкість. Простір навколо неї засяяв ще яскравіше, відбиваючись у глянці кахлю, наче тисячі чистих дзеркал.
Вона озирнулася на бездоганні білі ряди. Більше не було страху перед невідомим. Був лише ідеальний порядок, спокій і абсолютна готовність творити на чистому, первозданному аркуші.
Таня розплющила очі у своєму ліжку. Сонце м’яко пробивалося крізь штори, підсвічуючи чисті полотна, що чекали на її пензель. Вона посміхнулася, відчуваючи, що сьогодні напише щось абсолютно нове.