Глава тридцять третя:шлях крізь заметіль:сон про дві долі.

Епізод І: Благословення.
Пологи минули дивно легко, наче сама вічність тримала Таню за руку. Коли все завершилося, в її душі панувала абсолютна, кришталева тиша. На світ з’явилося троє: хлопчик — міцний, з упевненим поглядом майбутнього творця, та двоє дівчаток — тендітних, схожих на чисті полотна, що чекають на перші мазки майстра.
Таня поверталася додому пішки. Вона знала, що в реальному житті її побут влаштований інакше, але у просторі сну все підкорялося іншій, вищій логіці.
Коли вона відчинила важкі дубові двері своєї оселі, на неї хлинула хвиля неймовірного тепла, шуму та ароматів прянощів, кави й свіжого хліба. У вітальні сиділа величезна, гомінка родина її чоловіка — великий армянський рід, якого вона ніколи не знала наяву, але чию могутню, тисячолітню енергію коріння відчула кожною клітиною. Вони розмовляли, сміялися, і в їхній присутності не було чужості — лише абсолютний захист, наче монолітний егрегор роду прийняв її під своє крило.
З глибини кімнати, крізь натовп, до Тані вийшла її покійна мама. Вона виглядала спокійною і неймовірно світлою. На руках вона тримала два білосніжні згортки.
— Не хвилюйся, доню, — тихо, з тією самою незабутньою материнською усмішкою сказала вона. — Я вже забрала їх із пологового. Вони в безпеці.
Мама бережно передала Тані новонароджених дівчаток. Тримаючи їх, Таня відчула, як через материнські руки їй передалося сакральне благословення всього її жіночого роду — на творчість, на любов, на нове життя, яке вона щойно привела у цей світ.
Епізод ІІ: Восходження.
Простір сну здригнувся, і декорації змінилися. М’яке світло родинного вогнища зникло, поступившись місцем важкій, гнітючій темряві. Таня опинилася в полоні. Її викрадав Змій Горинич — триголовий монстр, уособлення застарілих страхів, важких обов'язків та чужої волі, що забирала весь її життєвий ресурс.
Найстрашнішим було те, що тримав він її в її ж власній квартирі.
— Тепер ти моя дружина, — сичали його голови, заповнюючи собою весь простір. — Втечеш — уб’ю.
Вона не могла дихати, не могла говорити.Але всередині Тані вже жила та сила, яку передала їй мати. Дочекавшись, поки чудовисько засне, важко дихаючи від переляку, вона тихо відчинила двері й кинулася бігти геть.
Вискочивши на вулицю, Таня забігла у чуже, незнайоме подвір’я біля високого будинку. Там, попри дивну атмосферу, бавилися маленькі діти. Раптом від гурту відокремилася маленька дівчинка зі світлими очима. Вона підбігла прямо до Таня,міцно, усім серцем обійняла її за шию і поцілувала прямо в губи.
— Я не знаю чому, але я тебе так сильно люблю! Ти мені дуже-дуже подобаєшся, — прошепотіла дитина.
Цей поцілунок був наче спалах — Таня впізнала в ній свою власну Душу, своє чисте Внутрішнє Диття, яке вона так довго ховала від світу. Вона притисла дівчинку до грудей, і в ту ж секунду простір навколо вибухнув.
Налетіла шалена зимова хуртовина. Крижаний вітер зносив із ніг, біла стіна снігу засліплювала очі, стираючи все навколо. Світ наче перевіряв її на міцність.
— Я боюся, — тихо промовила дівчинка на її руках.
— Не бійся, я з тобою, — відповіла Таня,підхопила її міцніше і заскочила у перші ліпші двері найближчого під'їзду.
Усередині панувала дивна, заспокійлива чистота. Стіни були вифарбовані у глибокий, небесно-блакитний колір, який дарував відчуття абсолютного захисту — наче покров самої Богородиці огорнув їх від бурі.
Таня почала підніматися вгору. Сходи були чистими, але йти з дитиною на руках було неймовірно важко. Кожен крок вимагав зусиль, вона міцно спиралася рукою на перила, відчуваючи, як долає поверх за поверхом, залишаючи внизу хуртовину і страх перед триголовим змієм. Це було її духовне сходження.
На одному з верхніх поверхів двері якоїсь квартири були розчинені навстіж, запрошуючи увійти. Таня ступила всередину, тримаючи своє безцінне джерело сили — дівчинку — на руках. Тієї ж миті знизу сходами піднялася літня, сива жінка. Вона пройшла повз, зайшла в ту саму квартиру і почала незадоволено, але тихо сварити когось, хто був у глибині кімнат.
Таня стояла на порозі нового, чистого простору. Старі енергії минулого ще бурчали десь поруч, наче інерція минулого життя, але вони більше не мали над нею влади. Вона піднялася. Вона врятувала себе. Світло попереду було сильнішим за будь-яку заметіль.